ТИСЯЧА ДОРІГ

Хлопці постійно відходили не тільки по харчі, але також на зв'язки до інших груп і залишали мене ночами саму в лісі. Я мала назбирати дров, розкласти вогонь і до ранку наварити їжі. В мене був лише малий пістоль, сімка, і мені нераз ставало лячно в лісі. Коли б хлопці загинули під час вилазки, незавидне було б моє становище. Не так легко в той час могла б була пов'язатись з іншими групами. Ворожі засідки влаштовувано не тільки під лісом, але чимало було їх у лісі на стежках, доріжках, перехрестях. Нераз серед ночі доносились стріли з глибини лісу. Не диво, що, залишаючись сама, я тривожно прислухалась до кожного шелесту.

Одного разу, а було вже по півночі, в цілковитій тиші нараз я зачула слабкий тріскіт гілок і шелест листя, що доходив з горішньої частини потоку. Звук ставав щораз голосніший, наче хтось наближавсь. Я знала, що це не хлопці, їм ще завчасно було вже вернутись, та й не ішли б вони так необережно, не робили б стільки шуму. Може, військо? Хто б не ішов, він ще не міг бачити вогню: потік у горішнім річищі вигинавсь коліном та й вогонь майже догасав, я була вже закінчила варити. Тихо вилізла з потоку на стрімкий берег, відійшла недалеко в ліс і залягла в очікуванні. Виявилося, це був борсук чи якась інша звІрина. Підійшовши на кілька метрів до вогню, він нагло завернув і з фурканням побіг горі потоком, наробивши ще більше шуму.

Все ж, навіть у нашому преважкому становищі, складалась нераз не весела, а радше комічна ситуація, що змушувала сміятись. Якось увечері хлопці пішли на зв'язок до іншої групи, а я з Птахом залишилась варити. Увесь день падав дощ, та ще й тепер покрапував, а обране місце у вузенькому яру потічка було дуже непригоже на вогнище, однак добре замасковане, і тому ми його не змінювали. Після цілоденного дощу потічок набуяв водою, аж розлився в яру, ледве залишаючи мале місце, щоб розкласти вогонь. Посуд і продукти треба було примістити вгорі на березі, що був дуже стрімкий, ще й розмоклий по дощі, так що ноги зсувались за кожним кроком.

- Ви вже порайтесь біля вогню, а я буду приносити, що треба, з берега. Тут дуже важко вилазити, - сказав Птах. Він, золота душа, був уважний навіть у дрібницях.

Коли треба було йому видряпатись на берег, він сховзу-вався і падав майже за кожним кроком, розкидаючи все, що ніс у руках. Потім напотемки збирав і ледве ступив пару кроків, знову лежав. Це його так шалено злило, що він люто кляв за кожним разом, як упав: "А щоб тебе шляк трафив!" - ще не закінчив прокльону, а вже знову лежав простягнутий на березі, а недалеко нього відкинута каструля. Не знаю, чому в цілому світі сміються ті, що бачать, як падає людина. Замість співчувати бідоласі, мене напав сміх. Не так те, що падав, як його безсила лють видалась мені дуже комічною, і що більше він падав, я ще більше сміялась, ну, вмирала просто. Він не міг довше стерпіти моєї поведінки, підійшов - я при вогні побачила, якою люттю блищали його очі, та процідив крізь зуби: "Знаєте, я б роздер того, хто сміється!" Тут я вже зовсім спасувала, аж присіла, заливаючись, очевидно при душеним, сміхом. Хоч не па м'ятався в люті, все ж роздер би був "того, хто сміявся", а не просто мене, хоч я б його зрозуміла і не ображалася б. Час загорнув порохом забуття не одну, важ ливішу подію з тих років, та ось ця незначна картина врізалась нам обом у пам'ять, і опісля нераз я її згадувала. "Не говоріть про це", - просив Птах, знову переживаючи в пам'яті минуле.

До Орлана приїхала з Лемківщини поїздом Христя з поштою від к-ра Тактичного Відтинку УПА Рена і сотенного Бродича. Вона повідомила, що частина надрайонового проводу Лемківщини, а саме - Мар, Горислав і Мелодія, відійшли на Захід. Відділи УПА під командами сотенних Хріна, Біра і Мирона перейшли через границю в Україну. Розповідала нам про бої, що їх доводилося щоденно зводити сотням УПА з Перемищини, під командою Бурлаки і Громенка, що тоді пробивались крізь Лемківщину на Чехо-Словаччину, потім - у Західню Европу.