ТИСЯЧА ДОРІГ

Не знаючи міста, Христя звернулась до робітника на трамвайній станції за вказівкою щодо адреси. Замість відповіді, він попитав її, під яке число іде на названій вулиці. Христя подала йому число. І що за випадок сліпий: саме під тією адресою жив робітник. Він винаймав кімнату в родича Зої Дмитра Крупи, де й Зоя жила. Від нього Христя довідалася, що УБ арештувало господаря і Зену (ім'я Зої), а в хаті зробило "котел".

Почувши таке, Христя остовпіла. Вона не сумнівалася, що робітник каже правду, бо звідки було йому знати справжнє прізвище господаря та ім'я Зої, під яким вона жила, а також те, що в хаті залишилась господиня з донечкою. Одне слово, все, як було насправді. Якось Зоя згадувала Орланові, що в Дмитра Крупи живе якийсь "трамваяж", і Орлан застеріг її, аби була обережною. Покищо ми не знали, хто їх "всипав" у Єлєній Ґурі. Для польських органів безпеки не було таємницею, що в час протиукраїнської нагінки багато українців виїжджає на західні землі. Можливо, УБ арештувало в Перемишлі людину, яка виробляла їм документи, а може, "всипала" котрась з арештованих підпільниць. Було також вірогідним, що провокатор Вишинський, який знав Зою особисто, довідався про її місцеперебування. Про їх арешт Орлан негайно повідомив Стяга і Тараса.

ПЕРЕХІД В УКРАЇНУ

О земле, жорстока і мила,
Ковтнула ти їхні дні -
Усе, що вони любили,
Віддай долюбить мені!

Василь Симоненко

Тихенько наближалась у Корманицькі ліси спокійна, ще повна сонця осінь 1947 року, а з нею наша пора відходу в Україну. Ми прощались з друзями, серед яких проминуло важке останнє наше літо на Закерзонській землі. Незабаром одні з них підуть услід за нами, в Україну, інші залишаться на місцях. З Перемишля прийшла в ліс попрощатись з нами дружина Тараса, Святослава, моя добра подруга, що разом зі мною оплакувала мого сина. Не передбачали ми, що не лише наші вінчання, але й долі будуть подібними, тільки, о Боже мій, її куди жорстокішою...

З нами відходили також Птах та двоє бойовиків, Ігор і Буква. До границі провів нас Орач зі своєю боївкою, а через кордон мав перевести Сокіл з двома своїми бойовиками, опісля передати нас наступній зв'язковій ланці, вже в Україні.

Підходили до кордону, оминаючи пусті, виселені села, ще виповнені духом недавньої повстанської боротьби. Далеко за нами, в чужому місті залишився наш синочок, а тут ось - дехто з живих друзів та безліч могил полеглих... Спи спокійно у братній могилі, дорога Богдано, і ти, мій друже, Вадиме... І всі ви, до болю рідні та близькі мені, і ти, срібна земле Перемиська. З вами я залишаю частину свого серця, а з собою понесу теплу пам'ять про вас, мою молодість, щасливі хвилини, переткані трагедіями...

Було якраз свято Успіння Богородиці, коли ми заднювали в лісі на горбку, майже над самою границею. В долині протікала річка Вігор, а кількадесят метрів за нею простягалась границя. Далі смугами лягли городи, за ними хати, вулиця. Це село - Військо. Упродовж дня ми обсервували крізь далековид рух на кордоні та в селі. День був соняшний, вулицями проходжувались святково вдягнені дівчата, а на призьбах хат сиділи старші жінки. Молодих чоловіків не було видно, багато їх з того села, як і з довколишніх, воювали в УПА, а тих, що залишились, змобілізовано до ЧА. Сокіл розпізнавав дівчат, це ж його родинне село. День тягнувся в безконечне, певне тому, що ми від ранку напружено чекали вечора. Ми гляділи на зорану приграничну смугу, на дроти, думаючи: "Чи перейдемо?" Вже який Сокіл завжди зрівноважений, але я запримічувала, що й він хвилюється. Тож запитала:

— Завжди денервуєтесь при переході кордону?

— Важко бути зовсім спокійним... Розуміється, інша річ, коли переходиш лиш сам, з боївкою, а йнакше, коли перево диш людей, тим більше когось з провідників. Та й ви, жінка...

Тільки добре смерклось, ми, перечекавши, як пройде патруля, вирушили до границі. З нами днювала також Орачева боївка. Бойовики мали із собою граблі, щоб заскородити за нами сліди на зораній смузі. Також якщо б ми напоролись на кордоні на пограничну стежу, тоді Орач зі своїми людьми мав зайняти позицію, дати вогонь і вможливити нам відв'язатись від прикордонників.

Визувшись, ми переправились босоніж через Вігор, там вода лиш по кістки. Перейшли крізь зорану смугу, потім хильцем обережно просувались в напрямі городів. Передні перевіряли перед собою руками землю, де ступали ногою, щоб не зірвати ракетних дротів. Першим ішли Сокіл з Ігорем, вони намацували дроти, попереджали нас, і ми обережно їх переступали. Знаючи, де вже немає дротів, Сокіл сказав нам піднятись.

"Тепер бігом!" - скомандував, і ми побігли крізь городи в напрямі хат, де нас не можна було помітити від границі.

"Ну, одне вже за нами, але воно ще не все", - завважив Ігор. Задихані, ми витирали піт, що заливав нам очі.

Проходячи одним подвір'ям, стрінули господаря. Сокіл спитав, яка ситуація в селі.