ТИСЯЧА ДОРІГ

- Підіть до того вдівця, - назвала його ім'я, - і накажіть йому, щоб залишив мене в спокої. Життя від нього не маю, вже й не знаю, куди мені дітись. Хоч не виходь на вулицю. Була я недавно на весіллі, а він як причепився, то й потанцювати не дав з іншими хлопцями. Хіба мені його треба? Та я за нього не вийшла б, щоб він один був на світі, - і принадливо кидає очима на Ігоря. Той добре розуміє її мову, але удає, шибеник, відповідає повагом:

— Та не цурайтесь так його. Може, він і добра людина, буде вас любити. Бачите, тепер хлопців зовсім обмаль...

— Не хочу його і кінець! - аж благала очима.

Не знаю, чи Ігор поміг дівчині відв'язатись від жениха, але оті розмови з жінками, їхні звіряння нам своїх клопотів, і взагалі зв'язок з народом, були нам дуже важливі. Повстанець без населення, що йому симпатизує, як риба без води - не проживе.

Цього вечора ми розійшлись із Соколом та його бойовиками. Вони вертались на Закерзоння, тобто через ніч знову мали переходити границю, а наш маршрут був на південний схід, у Карпати, де Орлан мав зустрітися з членами Проводу ОУН, Петром Полтавою і Осипом Горновим. ... Востаннє кріпко тиснемо одні одним долоні. Він, стрункий, вродливий, справжній сокіл, усміхається своєю чарівною усмішкою. Ми були знайомі більше двох років, зустрічались нераз, коли приводив кур'єрів чи проносив пошту з України. А відтепер наші дороги розходилися, мабуть, назавжди.

Була осінь, а настала зима, і Сокіл враз зі своїми бойовиками загинув таки в своїм родиннім селі, Війську. Та куди б я не проходила, коли вчула, як повстанці наспівують Думу про Сірка, перед моїми очима виринав усміхнений Сокіл, безстрашний зв'язковий через кордон, лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 1 кляси.

Опинившись серед місцевих повстанців, ми розпитували про їхні обставини життя й боротьби, про ворожі акції, бож відтепер нам доведеться діяти в тій самій дійсності. Це пограниччя, отже їм доводилось важче за всіх, мусіли воювати не тільки з військами МВД, але й з прикордонниками.

Повстанці Добромильщини - це особлива порода партизан. "Прикордонники", як ми називали їх на Закерзонні. Командант боївки Хмара був у сороківці, лисий, з довгими козацькими вусами. Мав різку вдачу і був відважний до нерозсудливости. Він знав границю як свою долоню, може й краще за Сокола. Проте при переправах мав куди більше за Сокола сутичок з погранвійськом. Якщо пощастило йому пройти без сутички, то, коли вже опинивсь на зораній смузі перед границею, звідкіля рукою сягнути до Закерзонських лісів, вистрілював кілька ракет, викликуючи алярм на прикордонних заставах. Через кільканадцять хвилин прикордонники вже гарцювали на конях уздовж границі, проклинаючи повстанців, а Хмара залягав з хлопцями в лісі й.любувався їхньою люттю. Допіро після того подавався далі. Коли ж напоровся на границі на патрулю, то, крім мови куль, ще й лаяв їх на чому світ стоїть.

- Навіщо розконспіровуєш місце переправи? - звертали, бувало, йому увагу.

- Нічого я не розконспіровую, ранком і так побачать, що переходив, - відповідав.

У боївці Хмари був хлопчак, років чотирнадцяти. Він любив його як рідного сина. До батьків заходили повстанці, і за те большевики їх вивезли на Сибір, а хлопчина втік і зголосився в повстанці. Хмара розказав нам, яку пригоду мав його наймолодший козак два тижні тому. Він враз із двома повстанцями заднював у селі, на горищі в одній хаті. Коли вже смеркало, господиня попросила їх до хати повечеряти. Першим зійшов до хати хлопець, а Хмара з другим ще затримались на горищі. Аж тут зайшли в хату двоє прикордонників. Побачивши хлопчину зі зброєю, намагались відібрати її від нього, а його взяти живим. Але малий не злякався, вистрілив два рази, поранивши одного з них в живіт. Той повалився на долівку, зате другий прискочив до хлопця, вхопив автомат і тягнув до себе. Був би напевне вирвав хлопцеві зброю, але наспів Хмара і прикінчив прикордонника. Оце й було бойове хрищення його наймолодшого вояка.

У боївці Хмари був теж Чорнота, брат Уляни з Селиськ, районової УЧХ Мостиського р-ну, що обняла цей пост після мого відходу з Мостищини. Уляну зловили ґебісти під час облав і засудили на 25 років тюрми і концлагерів. Чорнота був тихої вдачі. Замість одягу, носив у торбі повно книжок, і вдень, коли інші розповідали собі всячину, він витягав з тої торби книжку і затоплювавсь у ній.

Хмара допровадив нас зв'язком у Самбірський район, де вже чекав нас районовий Інгул зі своїми бойовиками. Інгул був наш давній друг, односелець Птаха. Вони - вірні приятелі ще з юнацьких років, і зростом однакові, і вдачами - палкі, поривні, нескладні. Коли з кимось подружать, сорочку з плеча віддадуть, прийдуть завжди з поміччю. Але коли не злюблять, не вміють затаїти своїх почуттів, зразу покажуть. Тож, як можна було сподіватись, Інгул розцілував нас палко, зі сльозами радости в очах.