ТИСЯЧА ДОРІГ

"Стара война!" - радувався Хрін, коли ми зустрілись. У нього був прекрасний настрій. Після всього пережитого він почувався героєм серед місцевих повстанців. На його радісне почуття також вплинула у великій мірі вістка, яку недавно одержав у пошті, - УГВР повідомляла, що він нагороджений найвищим відзначенням - Золотим Хрестом Бойової Заслуги 1 кляси. Все одно, його надмірна веселість якось дряпала мене по душі. Ніхто з нас не падав духом, тримались бадьоро, деколи жартували, сміялись, але на всіх нас, "закерзонцях", був помітний слід важких переживань. Кожний з нас утратив близьких друзів. До того ж, я була повірницею найбільшої таємниці санітарки Богдани, таємниці, яку знав Хрін. Ця незвичайно шляхетна дівчина не тільки врятувала Хрінові руку від ампутації, заліковувала йому та його воякам рани, але й студеними зимовими ночами продиралась лісами до гірського села, щоб занести харчі його донечці та дружині, знаючи що він далеко, на Лемківщині, і не в силі їм допомогти. Робила це з любови до нього і мучилась, почуваючись винною. Хрін не був щасливо одружений, але ніжно любив дитину і журився її долею. Тепер я дивилась на нього і думала, що й Богдана не залишила глибокого сліду в його душі.

Не завжди так бадьоро тримався Хрін на Закерзонні. До Орлана приходили звідомлення з Лемківщини, з яких довідувався, що в тій диявольській ситуації Хрін нераз впадав у депресію. Такий він тоді ще був - горів і погасав, блискучий командир, але повний несподіванок. Він був цікава людина, поєднання вояка і поета. Ніхто не вмів розповісти про свої бойові пригоди так кольоритно, як Хрін. У його боях, крім вояків, була заангажована вся природа - сонце, вітер, звірі, пташки, а вже найбільше ліс. Слухала нераз його, і вчувалося "Слово о полку Ігоревім", лише без "Плачу Ярославни". Щойно коли Хрін опинився в Україні, важкі не партизанські, а вже підпільні умовини боротьби остаточно викували і завершили Хріна-революціонера, бо вояком він був давно.

Ми ішли разом до річки Стрий. Враз зі зв'язківцями наша група начисляла шістнадцять чоловік. Тут умовини підпільного життя були вже дуже важкі. Одначе хлопці не падали духом, знаходили час пожартувати. Тоді вони мали найбільше клопоту зі мною, бо я ще не навчилась тихо сміятись.

"Тихше", - шипів до мене Орлан. І починались нарікання на жінок: "вони" всі рішуче заголосно говорять, а ще голосніше сміються і тим розконспіровують місця постоїв та криївок, "вони" вічно папляються у воді, як качки. Недавно ось завели собі в Карпатах нову моду носити штани і светри, як амазонки які, і навіть не приступай до "них". Першу скрипку в таких дискусіях грав надрайоновий референт СБ Самбірщини Зимний. Вже такий був дотепний, так воно все йому плавно виходило, що хоч мене злостили його жарти, але не витримувала і вибухала сміхом разом з усіма хлопцями. Йому вторував наш Ігор, зрештою, ніхто з них не лишався в боргу. Я, отже, мала проти себе одностайний фронт і з усім завзяттям обороняла жіночі позиції. Часом мене й боліли їхні немудрі жарти, жінкам у таких умовинах доводилось терпіти багато невигод, а тут ще й вислуховуй усякі дурниці, кинуті на нашу адресу.

Проте гніватись на хлопців не могла, бо в глибині серця я їх розуміла. Голодній кумі хліб на умі, тільки мали потіхи, що пожартувати собі. Молоді вони і зреклись багато з того, чим втішались їхні ровесники в нормальних умовинах життя. Були нам вірними друзями, копали для нас бункери, ходили в забльоковані села, щоб роздобути нам харчів, виносили поранених з поля бою. Та й тепер ось пожартували собі, здорові, а побачивши, що починаю лагодити вечерю, одні чистили картоплі, інші йшли по дрова, а до мене: "Ви лише кажіть, що робити, а ми вже самі..." Коли ввечері ми вирушали в дорогу, то підходив котрийсь з них: "Дайте мені свій наплечник". - "У вас є свій, сама понесу". - "В горах важко маршувати, втомитесь", - і брав від мене наплечник. Спрагнені в дорозі, коли залишилась остання баклажка води на всіх, найперше давали мені. Те саме було при переправах через річки чи болота - всюди помагали. Вони щирі, безпосередні, як рідні брати, і мені, прости Боже, легше з ними дружити, як з жінками. Ті переважно комплікували все та вже надто суб'єктивно підходили до всіх справ. Так що, може, воно й правда, що з нами, жінками, більше мороки...

Улюбленою розривкою для повстанців також була пісня. Вірна супутниця всього нашого тернистого шляху, вона змінювалась, залежно від обставин, але ніколи нас не покидала. Спочатку гриміла бойово у відділах УПА, потім у суворіших підпільних обставинах ставала поважнішою, змістом глибшою. З часом найчастіше можна було почути історичні пісні, думи й замітніші народні пісні. Вони витіснили з репертуару повстанців стрілецькі пісні з доби Визвольних змагань, а навіть і повстанські марші.