ТИСЯЧА ДОРІГ

Тоді, як звичайно серед повстанців, радісні вітання, наче з давніми друзями, хоч ми зустрічалися вперше у житті. Полтава розпитував про дорогу. Опісля повідомив, що Горновий недавно відійшов на зимування до іншого бункеру, але через кілька днів прийде назад на короткий час, щоб зустрітись з нами.

Крім Полтави, ми тут застали ще двох працівників ГОСП'у. Це були Херсонець, мова якого зраджувала, що він зі Східньої України, і Доля, відома під літературним псевдом Марія Дмитренко, авторка збірки новель На смерть, не на життя. Проживали в бункері ще дві секретарки Надя і Дарка, а теж охорона, командантом якої був Мирон. Вона не тільки цілодобово охороняла бункер, але й обслуговувала зв'язки і доставляла харчі.

В Україні повстанці вже знали про виселення польським військом українців та акції проти УПА і підпілля на Закерзонні. Тож стали випитувати нас про викорінювання з батьківських земель українського населення та про долю повстанців на тих землях. В розпалі розмов жінки, однак, не забули, що ми втомлені з дороги і голодні. Незабаром рознісся по бункері запах лаврового листка і на столі з'явилась, розлита в тарілках, гаряча картопляна юшка. По скупому, здебільшого холодному харчуванні в дорозі, гаряча вечеря здавалася справжнім бенкетом, нагадувала нормальне життя, де споживалось їжу при столі.

Дарка опісля нагріла води, заслонила куток біля кухні параваном з рядна, і там я помилась. У дорозі ми завжди мали мило, воду, бо в Карпатах не бракує потічків. Проте теплою водою милася останній раз ще в травні, у Кракові. В лісі найбільш, що могла була собі дозволити, це загріти води, щоб обмити волосся. І тепер ось, у свіжій нічній сорочці Наді, лягти в ліжко (хай воно і збите з кругляків), спати визутою, без твердого пояса і пістолета, що нагризав боки, та ще й мати під головою подушку замість твердо випханої шкіряної торби, накритись коцом, а не палаткою, що сповняла всякі функції у лісі, зокрема носилось у ній кортоплю з села, - так спати, це була прямо розкіш.

"Десь я його вже бачила й зустрічала", - докучала настирлива думка, коли дивилася на Полтаву. Його постать, а більш усього обличчя були врізьблені в мою пам'ять, тільки не могла пригадати, коли і в яких обставинах зіткнулись наші дороги. Він був середнього зросту, худорлявий, як зрештою всі повстанці, і гарно збудований. Не був вродливий з лиця. Його риси справляли враження наче витесаних рукою скульптора у камені, неподатливому на детальне вигладження. Зате в нього були дуже промовисті очі. Вони променіли добром і шляхетністю. Коли зустрітися з його поглядом, він збережеться у пам'яті. Зодягнутий у мундир совєтського офіцера, цупко підтягнутий шкіряним поясом, з якого звисала кабура з пістолетом, назовні він мав вигляд військовика. Але насправді Полтава був наскрізь цивільною людиною.

Перших кілька днів заповнило виготування останньої перед зимовою перервою пошти до Тараса Чупринки. Полтава й Орлан писали свої листи та звідомлення, а машиністки вицокували на письмових машинках. Пошту, місце призначення якої було у Львівській області, мала відвезти поїздом Доля. Вона ще затрималась з від'їздом, щоб відразу забрати листа від Горнового. Коли він прибув, від'їхала.

Ледве переступивши поріг, Горновий кинувся в обійми Орланові. Потім, стискаючи долоні, дивились один на одного зі сльозою зворушення в очах. Що й казати, зустріч з односельцем, другом ще з юних літ, у нашому житті то було велике свято. Стільки всього сталося за тих чотири роки, які вони не бачилися. Змінивсь окупант, не стало серед живих багато спільних друзів. Тільки одне залишилось незмінним - постанова далі вести боротьбу.

***

Тут, у Карпатах, бункери будували відмінним, як на Закерзонні, способом. Бункер Полтави був майже цілковито схованою землянкою. її викопали розкопом, обклали кругляками, тобто необтесаними молодими деревами, переважно сосновими. Як уже заклали стелю, тоді засипали на поверхні так, як було перед розколом, спадисто, згідно з нахилом гори. Стеля була похила, задня стіна була вища за передню, що мала вікно. Перед вікном залишали відкриту квадратну яму. Денне світло падало в яму і крізь вікно - всередину бункеру. Мати денне світло було важливим для збереження очей, та й не доводилося заготовлювати так багато нафти, яку було тоді важко дістати.

Такі бункери будували тільки в лісах неприступних гір. їх завжди охороняла варта. Коли б під час облави енкаведисти налізли на сам бункер, то його побачили б. Та якби проходили усього кілька метрів побіч, бункеру не помітили б. Коли б відкрили такий бункер, залога могла б боронитися і пробиватися або також відступити запасним виходом. Тоді, восени 1947 року, большевики ще не були панами карпатських лісів. Одначе трохи згодом МВД дібралось і туди й так прочісувало карпатські бори, що подібні споруди більше не видержували.