ТИСЯЧА ДОРІГ

Висловлювано, однак, також думки проти такої назви брошури, і навіть сам Полтава не був її великим ентузіястом. Причиною був конфлікт у 34 ОУН, що теж захопив Закордонне Представництво УГВР і місію УПА. Я пильно прислухо-вувалась до заторкнутої ними справи, і було очевидним, наскільки важко і боляче вони її сприймали. їм не вміщалось у голові, що ті, яким доручено репрезентувати у вільному світі боротьбу українського народу за своє визволення, замість зосередити всі сили на допомозі Батьківщині, розсварились між собою. УГВР і Провід ОУН стояли на становищі, що всі питання і проблеми, пов'язані з боротьбою, мають вирішуватися на Батьківщині, де ведеться боротьба, а не на еміграції. Далеко від поля бою, представники на чужині не знали ситуації в Краю, і їхні погляди та сугестії щодо боротьби Край не приймав за інструкції чи накази. Тоді Провід в Україні все ще надіявся, що наші закордонні представництва зуміють знайти спільну мову, тому зайняв невтральне становище, щоб не комплікувати ситуації. Коли надії завели і 1948 року прийшло до розколу, ніхто з учасників боротьби в Краю не простив цього нашій політичній еміграції. До тих, що попадали раненими чи спійманими через агентуру в руки МҐБ, слідчі використовували цей факт як засіб до морального ослаблювання під час допитувань.

Згодом керівники підпілля врахували гіркий досвід і дійшли висновку, що недоцільно пов'язувати боротьбу народу з іменем однієї людини. Однак тоді у ГОСГГі вони ще так не думали, тому, у випадку згаданої брошури, всі згодилися, що пропозиція Полтави щодо назви його праці була найлогічніша.

Заторкувалось також питання філософії ОУН, яке треба було в нових умовинах підбольшевицької боротьби ще раз з'ясувати. Своїм складом підпільний кадр тепер уже не був однорідний, його становили не тільки члени ОУН. У підпілля перейшла УПА, в якій значна кількість не належала до Організації, а також все ще надходив, хоч вже чимраз менше, свіжий, молодий контингент. Боротьбою керувала Українська Головна Визвольна Рада, в якій ОУН і УПА становили складові частини. Учасникам підпілля, що належали до ОУН, а також тим, які цікавилися підпільно-визвольною боротьбою, треба було підтвердити, що наш визвольний рух не дає монополії жодному філософському напрямкові і залишає за кожним членом право вибору. Питання, яка філософія (ідеалістична чи матеріялістична) обов'язує українського націоналіста, взявся опрацювати Осип Горновий. Всі дискутанти стояли на становищі, що метою визвольної боротьби під керівництвом УГВР є побудова незалежної української держави з демократичним устроєм. Кожний українець, який готовий боротися за таку ідею, знайде місце в підпільних рядах, без огляду на те, яку філософію визнає, якщо взагалі цікавиться нею.

У зв'язку з питанням філософії, була порушена також проблема релігії. Переважно всі ми, що походили із західніх земель, були виховані на християнських засадах і вірували в Бога. Одначе переважну частину народу, головно тих, що народились і виростали в совєтській системі, позбавлено мож-ливости пізнати, тим більше практикувати, християнську релігію. Багато, особливо з молодшого покоління, були невіруючі. Відмовляти їм права участи у визвольній боротьбі через релігію ніхто не думав. Коли йшлося про позицію ОУН, питання відділення Церкви від держави і свободи релігії були вже вирішені 1943 року на ІІІ-му ВЗ ОУН.

Зібрані в тому бункері керівники, що репрезентували УГВР, УПА і ОУН, знали свій народ, його силу і слабість. Вони не були історичними дон Кіхотами, не плянували великих боїв здесяткованих, вбого обладнаних відділів УПА проти добре озброєних незчисленних дивізій великої імперії. Мали твердо визначену мету і задумувались над реальними можливостями осягнення її. Плянувались інші бої - за душу народу, за привернення йому людської гідности, віри в себе. На відміну від часів німецької й початкової повоєнної большевицької окупації, вже в сорок сьомому році бойові акції не були головною ціллю підпільної боротьби. Враховуючи незрівнянну перевагу ворога, вони ніколи не могли бути успішними на довшу мету. Зброя говорить найголосніше, тому збройна боротьба найбільше відлунювалась у народі. В пізніших роках вона була лише конечним засобом, який вможливлював підпіллю сповняти інші завдання. Якщо озброєні ворожі відділи нападали на повстанців, стріляли в них, то треба було зброєю оборонятися. Коли в поодиноких випадках ще проводились бойові акції, то на те, щоб перестерегти місцевих вислужників, аби не тероризували населення, бо їх досягне караюча рука УПА. Раніші бойові дії, особливо коли були переможні, виконали призначену їм місію. Ті дії привертали до себе увагу народу та викликали подив до тих, хто мав відвагу ставити чоло імперії. Тим вони його морально скріплювали, не давали потухнути вірі та спопелитись надії.