ТИСЯЧА ДОРІГ

Протягом кількох хвилин ніхто до неї не підступав. Ми всі були так сильно вражені вісткою, що й самі ще не справилися зі своїми почуттями. В душу вливалася ще одна пригорща болю, кожний почувався так, наче втратив рідну матір. А мені скорботно думалось: "В неї мати, а в мене дитина! Скільки то ще жертв проковтне молох, і коли цьому настане кінець?.." Потім ми, як уміли, розраджували Дарку, старалися співчутливими словами хоч трохи влегшити її горе. Найбільше успіху мав Орлан. Він потрапив своєю лагідною мовою підняти її з дна розпачу й помогти, як по важкій хворобі, поставити перші кроки. З трудом, поволі Дарка заспокоювалась. Лише великі карі очі стали ще більшими і темнішими від смутку і трагедії, які в них оселились, а з ніжного личка щезла, може й назавжди, її невинна усмішка.

ЗИМУВАННЯ В КАРПАТАХ

Під час перебування в ГОСП'і Орлан зорієнтувався, що його бойовики, Птах, Ігор і Буква, не зможуть зазимувати поблизу нього. Повідомив їх, щоб вернулись у Добромильщину. Там мали знайомих повстанців, а також знали багато родин, у яких квартирували давніше, до встановлення границі.

З кінцем жовтня ми залишили гостинних жителів ГОСП'у і подались до нашого місця зимування. В лісі ще лежав місцями сніг, і треба було йти обережно, особливо в околиці бункеру, тому вибрались зараз сполудні, щоб завидна перестрибувати на чорні латки землі й не лишати слідів на снігу.

Бойовики Полтави передали нас зв'язківцям Байді, Чорноті й Морозові. Вони, та ще один, іскра, вже почали приготовляти собі на зиму бункер, коли на останній зустрічі, яку позачергово визначив їм Полтава, були повідомлені, що з ними зимуватиме ще двоє людей. Хлопці не здивувались, в ту осінь, сорок сьомого року, в Україну перейшло багато повстанців. їх треба було прийняти на зиму до своїх "жител" або помогти збудувати бункери і забезпечити харчами.

По дорозі до нашого нового бункеру вночі треба було переправлятись через річку Опір. Це невелика річка, але восени повновода, і по її поверхні вже плавали крижинки. Ми мали в руках костурі, бо річка високо в горах була з кам'янистим дном, дуже рвучка, валила з ніг. Щоб не намочити одягу, треба було переправлятись роздягнутими. Поки опинились на другому березі, нам щоки заклякли з холоду, дзвонили зубами і тряслись як у пропасниці. Швидко повдягались, і кожний ковтнув горілки, щоб загрітись, бо зовсім задеревіли. Та коли почали підніматись все вгору та вгору, нас скоро стали обливати десяті поти. Дорога важка, треба було перетинати кілька поясів гір. Осіння ніч довга, вже й день настав, а ми як вийшли вчора пополудні, то й досі ще не прийшли на місце. Щойно перед полуднем добились до бункеру, де вже застали іскру.

Місцеві повстанці, бойки, не змучились, бо призвичаєні ходити по горах, але Орлан і я були повністю викінчені дорогою. Гори - догідний терен для партизанських дій, та важкий для життя. Недаремне, бувало, нарікав, командир Рен, що "по горах сходив собі ноги до колін". Все ж, навіть втомлена, я не могла налюбуватись їхньою осінньою красою. День був холодний, і хмари іноді просувались низько, перетинаючи гори надвоє. Долі простелювались темною смугою бори, а вгорі зависали в хмарах сніжні верхи гір. Ота краса Бойківщини наче винагороджувала місцевих людей за нужду, в якій жили.

Я уявляла собі, що прийдемо до бункеру, де можна буде від почати, а тут ані не заносилось на якусь вигоду. Бункер не викінчений, навіть вхід ще не був пробитий, і треба було влазити в нього отвором, призначеним на вікно. Всередині була одна кімната, збудована в такому ж стилі, як у ГОСП'і. В ній було два двоповерхових ліжка, вистелені ялиновими галузками та вкриті палатками.

Іскра зварив на примусі кави, бо печі ще не поставили. Під час сніданку, чи радше полуденку, ми загально перекидались словами, притому хлопці з цікавістю приглядались нам, особливо мені. Вони ще не зимували в товаристві жінки, а тепер доведеться жити разом місяців сім, бо в горах зима довга. Так і виписане було на їхніх обличчях заклопотане питання: цікаво, як воно вийде. Споглядаючи на них, я лише всміхалась. Не новина мені, вже давніше з тим зустрічалась і зустрінусь ще не раз, якщо доля дасть жити. Опісля, взимку, хлопці самі мені признались у своїй турботі: "Ну, брате, тепер мусиш цілу зиму рахуватися з кожним словом. Може, вона образлива пані, так що не можна буде навіть заклясти ні, коли охота, посперечатися. Як то буде витримати..."