ТИСЯЧА ДОРІГ

Закинутий на фронт під час війни, Полтава не збирався захищати совєтську тюрму народів. При першій нагоді він, враз з іншими червоноарміицями, здався в полон і надіявся, що німці відпустять їх додому. Не здавав собі справи, яке пекло готують нацисти полоненим. Обведені високим колючим дротом, у холоді, серед бруду, виморені голодом, заражені тифом і без лікарської допомоги, полонені сотнями вмирали. Вони були переважно його земляки, українці, які більш за інших солдатів не хотіли обороняти большевицький "рай" і масово здавались у полон. Те, що Полтава залишився живий, він завдячував батькам, їхнім впертим і розпучливим старанням, підкупам німецьких чиновників, поки врешті вдалось вирвати його з кігтів смерти. Казав мені : "З мене був залишивсь тільки скелет, обтягнутий жовтосірою шкірою. Коли приїхав додому, люди лякались на мій вигляд".

Пережиті ним і його товаришами місяці полону залишили на душі рану на все життя. Саме полон штовхнув його в ряди ОУН. Він, як і Горновий, і Орлан, по своїй природі не вкладавсь у збройну боротьбу. Але іншого способу в тій воєнній політичній ситуації не бачив: "За тими дротами, в полоні, я зрозумів, що ми мусимо боротись. У нас немає іншого виходу, якщо не хочемо зникнути з лиця землі".

Коли трохи віджив, скріпивсь на силах, записався на медичний факультет у Львові. Тоді Полтава став членом ОУН. Своїм журналістським хистом і чесним характером привернув до себе увагу керівних людей в Організації. Він став вибиватись на керівні становища, спочатку в Юнацтві ОУН, потім в УПА, ОУН і УГВР. Тепер, крім інших позицій, Полтава займав пост керівника Бюра інформації УГВР, 3 поновною совєтською окупацією підпілля знайшлось у набагато важчій ситуації, як було за нацистської Німеччини. Одначе Полтава у своїх писаннях ніколи не поминув поставити знак рівняння між нацизмом і російським "комунізмом" (імперіялізмом).

Накінці нашої розмови він ще спитав про долю батьків Марійки Юрчак. Вона походила з Медики, і Полтава знав, що я бувала в тих сторонах, бо давніш вони належали до Перемиської области. Звірився мені, що любив її: "Хотіла, щоб женився, а я не уявляв, як у наших ненормальних обставинах можна уділити дружині тепло й увагу, без чого немислиме подружнє життя. Вона й не чекала..." - додав і в словах його вичувалась гіркість.

Тоді й я розповіла йому про пережите колись і про теперішнє життя, власне, в тих ненормальних обставинах, де неможливо створити родинне тепло. Я також відкрила йому душу, говорила про речі інтимні й болючі, з якими не поділялась дотепер ні з ким, - говорила, бо відчувала, що він прийме мої почування чисто і зрозуміє все. Може, більше перед ніким не судиться аж так вивернути душу, може, на стежці життя більше не зустріну такої людини...

Через кілька днів ми мали відійти ще глибше в гори на зимування. Повертався до свого бункеру Горновий, а Полтава залишався тут. Та наше коротке знайомство не закінчилося на цьому. Він ще ластівкою влетить узимку в слідчу камеру і німою цидулкою пригадає мені наше знайомство. Журавлем прилине в поліські ліси, посилаючи з Карпат "привіт пані М.", і тими кількома словами зогріє душу, скріпить сили... З того часу я трепетно очікувала кожну першу весняну пошту, щоб між багатьма цидулками побачити одну, адресовану рукою Полтави. Такі знайомства не забуваються і не меркнуть навіть зі смертю. Вони зобов'язують на все життя.

***

Жовтень уже нанизав у намисто року свої два тижні, подуло холодними вітрами, й молочносірі хмари все більше обкутували верхів'я гір. Ми готувались відходити на зимівлю, аж тут випав перший сніг. Поки він лежав, ніхто з бункеру не сходив у села, і щойно через тиждень пішли хлопці до Коршева. Вернулись з поганими новинами. Коли лежав сніг, наїхало в села повно військ МВД, провели облави, а також засягнули облавами долішні смуги лісу. Вслід за облавами стали вивозити населення на Сибір. Як виявилось опісля, це був один з наймасовіших вивозів по всій Західній Україні. Під час облави в Коршеві, Дарчина мати, завваживши, що військо ввійшло на подвір'я, сховалася в сінях за дверима. Емведист доглянув її крізь щілину і пустив серію автоматних пострілів. Мати упала мертвою на місці.

Почувши вістку, Дарка різко скрикнула і, закриваючи руками зблідле, як полотно, лице, впала, підкошена, на ліжко.

... Її невтішний плач виривався з бункеру і пропадав у густому шумі ялиць. Вона ж, сердешна, ридала, опісля коротко схлипувала, щоб знову заголосити, наче благала своїм плачем: відійміть від мене цю чашу горя, я ще така молода, мені ще сльози не обсохли за моїм нареченим... Там братік залишився самий...