ТИСЯЧА ДОРІГ

П'ятеро їх у своїх розмовах і плянуваннях сягали думка ми в майбутнє народу. Вони були свідомі того, що ми тільки предтечі, нам не дожити до тієї пори, коли в нашій вільній державі треба буде заводити державний устрій. Однак їм було дуже важливо, якою стане майбутня українська держава. У своїх розмовах вони снували візію України з широкими демократичними правами, України, яка забезпечить свобідний фізичний і духовий розвиток одиниці та всього суспільства.

Наиориґінальнішии у дискусіях був Полтава. Він не сидів, як усі інші, тільки вимірював кроками кімнату туди й сюди, стягнувши зосереджено брови. Виглядав майже суворий і при тому своєрідно елегантний. Проте, не манера поведінки, а насамперед блискучий підхід до заторкуваних проблем захоплював мене. Він наче зі звою розвивав нитку думок і майстерно ткав на всю широчінь полотно своїх міркувань. В його аргументах дуже виразно було визначене центральне питання, підкріплене периферіяльними, і все вміло пов'язане. У висліді, наче на тарілці, підносив глибинно продуману і проаналізовану кінцеву думку. Характерною в усьому процесі була дисципліна логіки. Він не повторював уже сказаного, лише прямував уперед, розкриваючи все нові горизонти, поки не вичерпав питання. Він знав німецьку і кілька слов'янських мов. Тоді вивчав англійську мову. Також у бункері була доволі багата бібліотека.

Мене й надалі не покидала загадка, звідкіля я знаю Полтаву. Аж ось випала нагода, і все прояснилось.

Якось надвечір я вийшла в ліс трохи походити на свіжому повітрі, потім присіла недалеко бункеру на зваленій колись бурею ялиці. День був погідний і холодний, сонце вже хилилось до заходу, продираючись останніми проміннями крізь віття сосон. Ліс наповнювався смутним спокоєм, що завжди огортав ліси пізньою осінню, особливо надвечір, і я під впливом довколишньої природи сама перебрала його спокій і насолоджувалась кришталево чистим повітрям. Поринувши в думках, не завважила, коли з'явивсь Полтава і, побачивши мене, присів на ялиці.

- Відколи прийшла сюди, все намагаюсь пригадати собі, де вас бачила, і вже як ломлю собі голову, не можу встановити ні місця, ні часу, - сказала до нього. - Одне певне - воно було не в підпіллі, а десь і колись на "світі".

Він усміхнувсь своєю милою усмішкою:

- Може, воно було у Львові під час студій, а може... важко вгадати... Я з Брідщини.

- Ось звідки вас знаю! - зраділа я здогадкою. - Ви, напевне, їздили поїздом до Львова й, очевидно, проїжджали через Задвір'я?

- Звичайно, дуже часто, особливо за німців. Ви з Задвір'я? Тож ми земляки.

І ми стали згадувати ті поїздки в переповнених вагонах, пригадувати рідні сторони, батьків, рідню, прогулянки на Підлисся так, як би вже здавна знались. Чим довше говорили, тим більше я почувала, як між нами нав'язується інтимна нитка довіри. І хотілось мені, - і я помічала, що і йому також, - звіритись, розповісти про себе, про те, що виношувалось у пам'яті, плекалось у спогадах.

Сказав, що його ім'я Петро Федун, зі села Шнирів, Брідського р-ну, зауважиивши, що немає сенсу затаювати це переді мною. Його родину, а також сім'ю його старшої, заміжньої сестри вже вивезли на Сибір. Говорив, що мило згадує родину, в хаті завжди панували тепла атмосфера, злагода і взаємне пошанування. Були вони середньозаможні селяни, жили в поміркованих достатках, а що батько мав високу національну свідомість, у хаті не бракувало книжки та газети, і ще змалечку він, батько, привчав дітей користуватись ними. Батько втішався авторитетом у рідному, а також і в довколишніх селах, тому під час виборів населення вибрало його послом до польського парляменту, не зважаючи на перешкоди, які ставляла польська адміністрація.

Полтава розповідав мені все це дуже скромно, в його мові, сповненій любови до батьків і родини та вболівання за їхню страдальну долю, не було й нотки нахваляння. Я вірила кожному слову, бо, дивлячись на нього, не мала сумніву, що батьки мусіли ще в дитинстві дати йому чесні та шляхетні підвалини, коли він удався таким, як був тепер.

Його річник, він народився 1919 року, призвали в Червону армію 1940 року. Військова частина стаціонувала на Полтавщині. Там він запізнався з населенням і мав змогу приглянутись його матеріяльній нужді. Наявно, з першої руки побачив, до чого довела народ совєтська влада. Коли тільки міг, заходив до їхніх домів, розказував людям про життя їхніх земляків у Західній Україні та намагався притому освідомлювати їх національно. Був оптимістом щодо східніх українців, казав мені: "Дати їм хоч мінімум свободи, і народ потягнеться до свого, відродиться".