ТИСЯЧА ДОРІГ

Військовий референт надрайону був віком у пізній сороківці, високий, смаглявий, з вусами, густими бровами і лагідним голосом. Не запам'ятався мені його псевдонім, але розповідали, що він був ще членом УВО і став членом ОУН від її заснування. Серед повстанців був як батько, добряга, тільки усміхався, як хлопці жартували. Під ту пору ходив дуже зажурений. Недавно МВД арештувало його жінку, що проживала під прибраним прізвищем. її вже засудили в Дрогобичі й невдовзі мали вивезти на заслання у Сибір. Він старався передати їй теплу одежу, бо, крім нього, не мала більш нікого з родини. Був взірцева людина, його заслуги відзначено у статті, присвяченій 20-річчю ОУН, уміщеній у випуску Бюро інформації УГВР. Зважаючи на вік, керівники запропонували йому відійти за кордон, на Захід. Він відмовився, хотів залишитись до кінця на полі бою.

Далі на лінії зв'язку на схід ми ще зустрілися із заступником окружного провідника Дрогобицької округи Славком. Він, колишній студент медицини, вище середнього зросту, русявий, років під двадцять п'ять. Славко був трохи інакший за інших. Мені здавалось, що він психологічно ще не зовсім переставивсь у партизанський світ, зберігаючи багато звичок зі студентського та взагалі міського життя. Постійно підходив до мене, жартував, ми багато говорили, згадуючи колишні роки. В такі хвилі я завважувала: мої друзі із Закерзоння, Птах, Ігор і Буква, ображаються, що я не звертаю на них уваги. Вони хмурились, тоді відходили набік і шепотались між собою. Маючи, однак, товариство дотепного і пристійного Славка, не надавала їхній поведінці багато ваги. Тим менше звертав на них увагу Орлан, що був постійно зайнятий людьми, яких зустрічав на трасі зв'язку. Але по кількох таких "таємних нарадах", мої друзі пішли, схвильовані, до Орлана й попросили вділити їм час на розмову.

- У чому справа? - спитав здивований Орлан.

Вони стали жалітись, що я цураюсь їх, розмовляю переважно з іншими, бо ті - провідники і замітніші за них. Може, вони, тобто хлопці, не вміють так панькатися, як дехто (натяк на Славка), може, не кланяються з вихилясами, але у важких хвилинах були і залишаться кращими за інших моїми друзями...

Були такі певні, що Орлан їх зрозуміє і не займе моєї сторони лише тому, що я його дружина. Птах добре знав, що якраз тому Орлан ставив до мене більше вимог, як до інших, і скоріш перетягне струну в їхню сторону, як у мою. Тим разом, однак, помилились. Орлан усе запримічував, навіть як і не мав часу для нас, "своїх". Він не бачив великої провини в тому, щоб поговорити з новими, нераз дуже цікавими людьми. Все одно Орлан закликав нас усіх і переказав мені почуте. Ті скарги мене не лише заскочили, але й заболіли. Ще на Закерзонні ми близько здружилися, і мені й на думку не приходило, щоб давати іншим перевагу над ними, а вони ось що...

З незначного, здавалось, випадку ми всі засвоїли значну науку. Я глибше усвідомила собі, що не слід легковажно сприймати правдиву дружбу, її, як любов, треба плекати. Хлопці теж почувались ніяково за свою дітвакуватість, як це окреслив Орлан. Ми, однак, скоро про це забули, бо всі хотіли забути.

Зв'язківці довели нас лісами у Скільський район, до кущового Бора. Йому було близько 38 років, розсудливий, лагідної вдачі, походив з котрогось Синевідська (було Вижнє і Нижнє) або з Коршева. Звідси Орлан написав листа до члена Проводу ОУН Петра Федуна - "Волянського", відомого ширше під його публіцистичним псевдонімом Петро Полтава, повідомляючи, де він перебуває. Ще на Закерзонні Орлан одержав від Тараса Чупринки наказ іти до Полтави і Горнового, які мали помогти нам перезимувати в Карпатах. Через кілька днів від Полтави прийшла відповідь. Орлан і я мали прибути до бункеру Головного Осередку Пропаганди, а хлопців залишити в кущі Бора.

Наступного вечора ми розпрощались з нашою охороною і сотенними Хріном та Мироном. Тут, у кущі Бора, вони чекали на стрічу з Петром Полтавою, який також займав пост начальника політвиховного відділу ГК УПА. Через день або два після нашого прибуття до бункеру Головного Осередку Пропаганди Полтава виходив на стрічу до Хріна і Мирона.

Ще тієї ночі ми переправились убрід через річку Стрий біля Синевідська. Річка рвучка, з кам'янистим дном, і вода в горах у жовтні вже ледяно холодна. Перед нашими очима в місячному сяйві розгорнулась казкова долина річки, сторожена з обох боків лісистими горами. По тім боці змінились зв'язківці й повели нас глухими борами у верхи гір. Йшли всю ніч, затримуючись лише раз у порожній колибі. Перепочили, ще раз замінились зв'язкові, і ми рушили далі. Щойно над світанком добилися до ГОСП'у.

У ГОЛОВНОМУ ОСЕРЕДКУ ПРОПАГАНДИ

Повстанці, що жили в карпатських бункерах, працювали вдень і тим заощаджували на нафті, якою освітлювали житла. Цієї ночі, однак, лямпа горіла всю ніч і ніхто не лягав спати, очікуючи нас.