ТИСЯЧА ДОРІГ

Ми стали розповідати йому про події на Закерзонні, нашу переправу через кордон. Він нас слухав, однак нетерпляче, наче б чекав ще іншої вістки. А тут Орлан і Птах, раді зустрічі, розговорились і не догадуються, що він сидить як на тернях і насамперед хоче довідатись, чи його жінка вже народила дитину. Пішла я на порятунок, перериваючи розмову, взяла його долоні в руки: "Поздоровляю, у вас народилась донечка". Він аж затремтів зі зворушення. Тоді зірвав шапку з голови, кинув угору, тиснув нам ще раз долоні, сміявся і плакав з радости. Я не бачила в житті щасливішого батька, як Інгул тоді. В них уже двоє дітей повмирали немовлятами, і вони дуже надіялись на оту третю дитинку. Ми пробули з його групою три дні, поки не наблизилась дата нашого відмаршу зі зв'язківцями на схід. Звірився мені, що попросить свого провідника, щоб відпустив його перезимувати на Закерзонні.

Та не довелось Інгулові побачити свою новонароджену дитину, не судилось навіть здалеку втішатись родинним щастям. Усього через кілька днів після нашого відходу він загинув. На хату, в якій заквартирували їх трьох, наскочило ранком військо МҐБ. Мабуть, сексот підгледів, як вони зайшли туди, і доніс. Оточили хату і намовляли їх здатись. Не маючи шансів пробитись білим днем з оточення, вони відбивались з горища, поки не вистріляли весь запас амуніції, залишаючи останні набої для себе... Одначе про це ми довідались щойно за кілька тижнів, коли були вже в глибині Карпат.

А вона там, у Перемишлі, далі чекала вістоньки. І сьогодні наче бачу їх, двох вагітних жінок, Ірину, дружину Інгула, і Лілю, що приносять нам харчі в ліс. Кожного разу, здоровкаючись з нами, з її очей пробивалось одне і те саме питання: "Чи живий мій чоловік?" Потім, вичуваючи, що нічого поганого не прозраджуємо, вспокоювалась і ніби принагідно запитувала, чи не принесли "щось" для неї. Мала на думці листа-записку, бо Інгул інколи висилав до дружини листа підпільною поштою. А як одержала записочку, скручену тісно цигаркою, пропочену в кишенях кур'єрів, з пообдираними кінцями і затертою адресою, сонцем сіяла, тримаючи її в руках. Тоді відходила трішки подалі від нас і прочитувала, скроплюючи лист сльозами. Ото й було все її щастя, химерне, невловиме. Жінка повстанця одного лише благала в Бога і долі - щоб чоловік залишився живим. Все інше в її обставинах, як багатство, слава, достатки, не мали вартости. Тим часом одружений повстанець у тих ненормальних обставинах нічого, крім тривоги, не міг дати своїй дружині, його бо доля окреслена в пісні: "Здобуду волю, то вернуся, а не здобуду, то... не жди".

Ще в Самбірщині на зв'язковій лінії Орланові доповіли, що в лісі, недалеко від нас, квартирують сотні Хріна й Мирона, які недавно з боями прорвались через границю з Лемківщини. З ними прийшли також дві районові УЧХ на Лемківщині - Марта і Марійка. Як і вся УПА на Закерзонні, ці дві сотні пройшли пекло, поки опинились тут. Орлан, як тільки його повідомили про їхню присутність у лісі, зараз же ввечері пішов до відділів. Він побув серед вояків день і наступної ночі вернувся. Я спитала про дівчат.

— Нічого, тримаються, але Марійка прибита. Вона надіялася зустріти тут Мара. - Щось подумав, потім додав: - Вишлю їх обидві з поштою за кордон, ще цієї осени, як тільки дійду до ГОСП'у.

— Ти що, таж зима за дверима. Як їм тепер переходити границю і пробиватись пустими селами на Закерзонні?

— Границю перейдуть зв'язком, а там у них є ще знайомі родини, поможуть. Не буде їм дорога легкою, але, якщо пройдуть, будуть жити вільно на Заході, а загинуть... Тут теж загинуть або й гірше - попадуть живими в руки. Зрештою, вони радо згодились на мою пропозицію.

"Туди подався Мар, а Марійка його наречена", - пояснила я собі по-своєму.

Орлан вернувся не сам. З ним прийшли до нашої групи сотенні Хрін і Мирон. їх викликав на стрічу майор УПА Полтава, так що нам складалась одна дорога. Тож Орлан вирішив іти разом. Під час дороги, коли вдень відпочивали, вони розповідали нам про жахіття, що пережили їхні сотні протягом усього літа під час бльокади на Лемківщині. Переслідувані численними військовими з'єднаннями, вони в безнастанних сутичках промощували собі траси перемаршів, з боями здобували харчі, а також з боями пробивались через границю. Вже й по цім боці, в самбірських лісах, їхні сотні набагато частіше зводили бої з військами МВД, ніж місцеві повстанці. Головною причиною такої ситуації було більше згуртування людей, яким важче законспірувати місця постоїв і прохарчуватись, тоді як місцеві відділи діяли меншими групами. Про свої пережиття і пригоди Хрін написав у спогадах.