ТИСЯЧА ДОРІГ

- Хіба можна мати хоч одне свято спокійне? - нарікав селянин. - Лазять по хатах, щоб давати їм їсти або напитись чого. Ото жебрацька держава!

Ми перетяли село впоперек і знову вийшли на поля. Там терен горбкуватий, тут-і-там порослий корчами, деревами, поперетинаний ярами. В ньому добре маскуватись, партизанський терен, але важкий до маршу, тим більше, коли спішиш.

За який кілометр від границі простягалась дротяна засіка, заввишки метрів три і стільки ж широка, з обмотаними на всі сторони колючими дротами.

Хлопці несли зі собою дві пари великих ножиць. Поперетинали дроти, позагинали, зробили діру в засіці й нею ми поперелазили на другу сторону. Все це треба було робити швидко, бо впродовж ночі прикордонники їздили верхи і перевіряли, чи не зачепивсь на дротах який "враг отєчества".

Дві найважчі перепони були за нами. Недалеко ще лежало шосе, теж стережене, і треба підходити до нього рівним полем. Обережно ми підійшли - і шосе за нами.

А тепер знов бігти, якнайдовше, щоб якнайдалі відбитись від границі. Очевидно, прикордонники рано побачать сліди на ріллі - Орач не міг уночі заскородити так точно, як було перед тим, їх загорталось лиш на те, щоб нічна патруля не завважила і не перетяла нам дороги перед дротяною засікою. Побачить патруля також діру в засіці. Ми бігли аж у горлі пересохло, вся спина була мокра від поту, але бігу не сповільнювали, і не знаю, звідки бралась така нелюдська сила, бо ще й усі несли певний вантаж. Одна така ніч - це кілька років життя... Тепер щойно я повністю зрозуміла, чому Уманець, з його хворими ногами, не міг відійти зв'язком на Україну.

Відбившись якнайдалі від границі, вдосвіта зайшли в якесь село, заквартировуючи у двох сусідніх хатах, в які запровадив нас Сокіл. Потомлені докраю, голодні, але щасливі, що вже по тім боці. Упродовж дня відпочили і, нагодовані привітною господинею, увечері подались на домовлену Соколом зустріч зі зв'язківцями. На зв'язок вийшов Хмара зі своєю боївкою. Як і Сокіл, він був командантом зв'язку через границю, тільки з другої, української сторони. Тепер ми всією численною братією подались квартирувати в невеличкий ліс.

Ледве на світ занеслось, як ми почули шерех та тріскіт сухих галузок під ногами. Хтось був у лісі й наближався. Невже сексот запримітив нас та встиг уже повідомити МВД? Неможливо! Ми прибули сюди вдосвіта, замало часу, щоб стягнути на нас облаву, та й було б більше руху в лісі. На всякий випадок, коротке розпорядження - і зброя готова до пострілу. Двоє бойовиків Хмари висунулись на передню стежу, звідкіля доносивсь шерех, а ми всі залягли й чекали.

За кілька хвилин вернулась наша стежа, але не сама, а з двома жінками. Вони прийшли в ліс по гриби. Ми й забули, що саме тепер був сезон на гриби, так що до дев'ятої ранку найшло на нас з десять жінок. "і що з ними робити?" - турбувався Орлан. Не можна було їх тримати весь день. Затривожені відсутністю, їхні родини подумають, що їх половили прикордонники, нароблять руху, підуть розшукувати у районне МВД. А там зразу догадалися б, що якщо це не їхня робота, то повстанців і - до вечора облава на оцей лісок гарантована.

Одначе місцеві повстанці не хвилювались так, як ми, закерзонці. "Нічого журитись, це жінки певні, ми до них заходимо. Відпустимо їх додому, а вони ще й обід нам принесуть. Тримати їх до вечора було б гірше", - сказав Хмара. Орлан дуже нерадо пристав на пропозицію Хмари. ("Це ж безглуздя віддавати нас усіх в руки десятьом жінкам, і то з кількох сіл нараз. А ну ж котрась не витримає, виляпає перед сусідкою. Тепер тільки ранок і навіть нема куди вийти з того ліска...") Насправді ж не було іншої ради. Поговорили з жінками, попитали про новини в селах і відпустили всіх додому, перестерігаючи, щоб мовчали. Побачимо, це не вперше нам бути в руках цивільного населення.

Хмара знав своїх людей. Справді, сполудні вони стали знову "насувати" на нас, кожна з кошиком по гриби, а в ньому і курка, і борщ, і вареники, печені пиріжки. МіЙ Боже, не обід, а бенкет! По місяцях голодного життя ми втинали аж за вухами лящало, прихвалюючи притому господинь, а вони: "їжте, хлопці, на здоров'я, вам треба багато сили. Доки в нас ще своє, поділимося з вами".

Одна з дівчат найбільше доглядає Ігоря, який сипле, як з рукава, жартами і не дає нам спокійно з'їсти. "Годі, Ігоре! Мене живіт розболівсь зі сміху" - дорікаю йому. Однак даремне, він такий удався. Вже як безнадійно було влітку, а він навіть тоді, серед облав, умів відмічувати щось комічне і своїми дотепами вносив дрібку розради.

Ми вже пообідали, жінки порозходились, а дівчина, що доглядала Ігоря, не спішилася відходити. Вона шпортала прутиком листя на землі, отягалася, хотіла щось сказати, але не знала, як почати. Врешті відважилась: