ТИСЯЧА ДОРІГ

Навесні 1945 року Уманець та група повстанців квартирували в лісі над Берендьовичами й увечері зайшли в село. Зайшовши в одну хату, застали там кількох селян, що попивали самогон. Уманця вже знали в селі, тож він став роз'яснювати дядькам, що вони нищать собі здоров'я самогоном. Тим часом господиня приладнала йому харчів, щоб узяв із собою в ліс, і він, в розпалі переконування пияків, не роздумуючи, розпихав по кишенях її дари. Професор не був військовою людиною, не вмів обходитись зі зброєю, все ж мусів мати її, хоч би для самооборони. На те повстанці дали йому малу пістоль, "сімку", і гранату та навчили, як з ними обходитись. А він у кишеню, де тримав гранату, напихав цибулі, часнику і так перейнявся розмовою із селянами, що не зчувся, як відбезпечив гранату. Витягати її з кишені було запізно, і навіть якби йому це вдалось, граната розірвалася б в руках, а в хаті було разом до десятка людей.

Хоч не військовик, Уманець зрозумів загрозу. Ще крикнув накінець: "Прощайте, не пийте горілки!" - і вибіг надвір.

Граната була в задній кишені штанів, за яку він тримавсь рукою.

Ледве встиг вибігти з хати, як граната розірвалась, вирвала йому стегно, розторощила долоню та завдала інших ран. У підпільних умовинах, без лікарської опіки, неможливо було їх вилікувати. Уманця треба було відвезти до шпиталю. Ним зайнялись підпільниці з УЧХ, головно Ярослава Крижанівська, її псевдо Ярка. Вона також організувала й доставляла ліки до шпитальок у Пе-ремиській окрузі й допомагала раненим. Ярка знайшла лікаря Михайла Макаруху, який допоміг їй примістити Професора у шпиталі в Перемишлі. Підшукала вона також медсестер-українок у шпиталі. Після операції дівчата з УЧХ примістили хворого на приватній квартирі в Перемишлі, де його доглядав д-р. Макаруха, поки той не підлікувався. Опікувався д-р. Макаруха також іншими повстанцями, наражаючи не тільки свою працю, але й життя.

Зайнятись лікуванням Уманця не було легко, в місті влаштовувано облави по українських родинах, а він, хоч підпілля забезпечило його польськими документами, слова не вмів сказати по-польськи. Підозрюючи, що ранені упісти можуть лікуватись у шпиталі, УБ впадало туди і перевіряло автентичність пацієнтів. У тих критичних годинах Уманець повторював тільки два слова, які встиг засвоїти: Матка Боска, і чекав, чи не арештують його. Видно умилосердилась над ним "Матка Боска". Підлікованого трохи, дівчата перевезли його на село, і там він виздоровлював.

Однак Уманець уже ніколи не міг ходити далеко. Офіційно працював у пропагандивному осередку Перемиської округи, але фактично Орлан безпосередньо давав йому різні роботи. Оба часто зустрічались, і їхня тісна дружба була їм обопільно корисною. Професор, бувало, заявляв з гордістю, що Орлан його найкращий друг. Крім редакційної праці, Уманець часто викладав на різних вишколах УПА.

Повідомлення, що він залишається на Закерзонні, Уманець прийняв спокійно, однак із сумом. Увесь час тужив за Україною, так дуже хотів туди відійти, що мене аж серце боліло, коли прощалась з ним. На Закерзонні він і загинув. Вже з України Орлан робив спроби точніше довідатись про його долю, та даремне - по ньому слід загинув, як і загинув по неодному повстанцеві на Закерзонській землі після смерти Стяга.

Життя Уманця - це незвичайна книга, з якої багато вчився не тільки Орлан, але кожний, хто мав нагоду слухати його розповідей. Сторінку за сторінкою він перегортав життя спочатку молодої людини, яка захопилась комуністичними ідеями, повірила партії, стала навіть кандидатом у її члени. Уманець свято повірив у комунізм, ради нього готовий був простити режимові навіть голодову смерть мільйонів його земляків, а між ними - власних батьків.

Однак людина з його душею, видно, не могла жити зі знасилуваною совістю. Після жахливого голоду 1932-33-их років, почалися ще й терор, репресії, й тоді то прозрів до того часу вірний комуніст.

Потім прийшли роки гірких розчарувань і зневір. Побоючись арештовання, він декілька разів змінював місце проживання. Коли большевики поновно заливали Україну, він рятувався втечею - цей довгий і тернистий шлях остаточно завів його в підпільну боротьбу. Він, як і Степова, і Петро Василен-ко ("Волош") та чимало тих, що походили зі східніх областей, без труду сприйняли ідеї, які були в основі визвольної боротьби. Своєю участю в ній вони багато помогли у визріванні нашого руху та кращому розумінні совєтської дійсности. В майбутніх роках, попри намагання підпільного керівництва, визвольна боротьба не охопила масово східніх областей. Проте не її ідейна плятформа була причиною того, а нечуваний поліційний терор, який розгулював по Україні. Для розвитку політичного руху потрібний хоч мінімум свободи, принаймні такий, який мала Західня Україна під польською окупацією.

Незадовго до нашого відходу в Україну Орлан вислав Христю до Єлєньої Ґури, щоб доставила Зої пакет літератури. Вона поїхала туди перший раз і привезла звідти невеселі новини.