ТИСЯЧА ДОРІГ

... Лежала простягнута поряд залізничних рейок, а біля мене вихором мчали вагони, завіваючи сукенку на голову. Я почувалась дуже спокійно, наче б засипала. Однак навіть у півсонному стані думка невтомно працювала. "Врешті все скінчилося, все за мною. Тепер можу відпочити... тут так спокійно... І вмирати не так страшно, як думалось..." - солодко дрімала в напівсвідомості.

Мабуть, сильний протяг проминаючого поїзду скоро привів мене до притомности. Після першої хвилини отупіння я освідомила, що думка працює. Рухнулась: "О, Боже! я жива!" - і зразу захотілось рятуватись, утікати геть звідсіля. Але одночасно мене опанував страх, чи зможу встати, чи не поламала собі ніг. Того боялась більше від смерти.

Я підвелась - була ціла, нічого собі не зломила, тільки крутилося в голові й не бачила на праве око.

"Жити!"

Блискавкою оглядаю терен і накреслюю напрям маршруту. Щоб змилити сліди, збігаю з насипу залізниці в один бік і перебігаю тунелем на другий, а тоді пускаюсь все ще бігом у напрямі хуторів, що виднілись здалеку.

Бігла я в одчаї, з останніх сил. Та в мене вже й тих останніх не було. В горлі давило, душило в грудях, в очах чорніло, і світ коливався, а я все ще бігла. Я хотіла згубитись з виду, заки зупинять поїзд і убісти поженуться за мною.

Поки зупинили поїзд, він пробіг ще добрий кілометр від місця моєї втечі. Оглядалась раз-у-раз на поїзд і бачила, як кілька чоловіків бігло насипом до місця, де я зіскочила. Але я вже була далеко в полях. Схоронитись, однак, не мала де, збіжжя о тій порі були ще низькі, мізерні, і я в розпачі далі добивалась до хуторів.

"Хай пані втікає! Втікай скоріш, бо за тобою біжать!" - тут і там селяни, що працювали на полях, гукали до мене по-польськи і своїми пересторогами ще більше підганяли мене.

Добігла до найближчого хутора, а там собаки, побачивши мене, так розбрехались, аж заливаються, і не сниться їм затихнути. Проминула я цей хутір, пробігла ще шмат польовою доріжкою й увійшла в жито, що ледве доходило до колін.

Впала безсила серед жита лицем до землі: "Хай тепер діється Божа воля".

Лежала я в цьому житі нерухомо годину, може, дві, нічого не почуваючи, ні про що не думаючи. Я вже давно витратила останню краплину сили й усю ту запасну енергію, що дає сила волі, коли вже вичерпана фізична витримка. Була лиш одна свідомість: "Ось вони скоро мене знайдуть і заберуть. Але я не встану. Кігтями буду триматись землі, хай уб'ють на місці". Не дуже далеко від хутора проходило шосе, звідкіля доносивсь гуркіт машин, на яких польське військо возило українців до лагеря під Ряшів. Кожного разу, як проїжджала машина, мені здавалось, що вже їдуть по мене. Та піднятись із землі не було сили.

Минали години, і я потрохи приходила до себе. Перше відчуття - відчуття болю. Боліла права сторона голови, на яку я упала з поїзда, далі не бачила на око і не знала, чи не втратила його. Боліли коліна й лікті, що їх позбивала при втечі й на яких була здряпана шкіра ще у Кракові. Вони відразу напухли, а чорний жужіль із залізниці, що повстрявав у коліна, так і залишивсь пам'яткою на все життя.

Так я пролежала лицем до землі, не підводячись з жита, до вечора. Вже ось сутінки запали, і я починаю обдумувати, як далі пробиватись до Орлана, якщо мене не знайдуть до ночі.

- Вставай, чого тут вилежуєшся! - почула над собою чоловічий "польський" голос. Хтось торкав ногою мою ногу.

Я не ворохнулась, не відзивалась. Вкінці таки знайшло мене УБ, подумала з опущеною останньою надією.

— Ну, чого спиш, не відзиваєшся?

— Що хочете від мене? Я з цього місця не ворушусь, - відказала українською мовою. Мені вже було все одно, і не бачила потреби прикидатись полькою.

— О, то пані? Це ти вискочила з поїзду? - спитав зашокований знахідкою чоловік. - А я думав, що це моя сусідка Ганка прийшла з поля та й пішла спати в жито. Хай пані мене не боїться, - заспокоював, - я не УБ. Вони то розпитували людей, але ніхто не показав їм, куди ти побігла.

Я зразу підвелась із землі, сіла. О, Господи, як мені Тобі подякувати...

Чоловік завів мене до недалекої хати, що стояла самітньо в полі, далеко від дороги, та попросив якусь жінку переночувати мене. Вона була вдова, баптистка, дуже вбога і не мала нічого, щоб мене нагодувати, окрім кварти кислого молока, що поставила переді мною. Я й так не відчувала голоду. Прокуняла ніч на землі, на голій соломі, бо навіть ряднини не дала, і досвітком, ледь розвиднілось, подалась у дорогу. Вийшовши у свіжі поля, гаряче молилась, просила Бога: "Ти допоміг мені вийти живою, тож не залиши мене в цей останній день моєї хресної дороги..." Були польські Зелені Свята, і поля стояли в тиші, незаймані. Мені треба було подолати яких тридцять кілометрів, щоб до вечора встигнути на зв'язок під Перемишлем, по тім боці Сяну. Вже було 15-те травня.