ТИСЯЧА ДОРІГ

Жодним транспортом я більше користуватись не могла. До того всього, ще й грошей не мала, залишила в поїзді, в кишені Орланового жакета. Треба було оминати населені пункти та головні дороги, щоб не напоротись на поліцію. Я йшла полями, що простягались між залізничною лінією і шосе, орієнтуючись по залізниці щодо напряму. Під Радимном зайшла до якоїсь хати попрохати щось з'їсти. Мені дали каву, засолоджену буряковим медом, і кусок хліба. Це й була вся моя пожива до кінця дня. На їхнє питання, що сталось з моїм оком, відповіла, що кінь ударив, і вони більше не розпитували. Ішла я весь божий день. А тут, як на збитки, сонце пражить немилосердно, висохло в роті. По дорозі шукала рівчаків і припадала до брудної застояної води, щоб хоч змочити горло.

Вже надвечір дійшла під Перемишль, на Засяння. Обійшла місто і дійшла до Сяну. Весь день журилася, як переправитись через річку. Міст на Сяні був зірваний під час війни, і люди користувались перевізним човном. їхати човном було небезпечно, та й не мала чим заплатити за перевіз. Як погано, що не вміла плавати, а то денебудь за містом могла б переплисти. Пригадала собі, що горі річкою, над Перемишлем, є брід, та не знала, в якому саме місці. Зійшла до річки за останніми хатами і спитала стрічного хлопчину про брід. Він показав мені рукою місце. Був вечір, якраз пора, коли бродом переганяли корів з пасовиськ по тім боці річки. Я затрималась, щоб вивчити і запам'ятати розміщення броду. Сян - рвучка гірська річка, він тут уже глибокий, а брід ішов коліном. Хто добре не знав рельєфу дна річки, міг утопитись.

Яка ж я була щаслива, коли станула на другий берег Сяну! Тепер тільки перейти пагорбками під Пикуличі, до могили Січових Стрільців. Там був визначений на цей вечір зв'язок.

Вже зовсім стемніло надворі, коли я добилася на місце стрічі. Сіла віддалік стежки і чекала на зв'язкових, які повинні були з'явитися пізнім вечором. На цю стрічу мала вийти не я, а Ганя, отож прислухалась, чи не прийде вона, але навкруг панувала тиша. Пройшло доволі ночі, і я занепокоїлась: чи не сталося чого поганого з Орланом і його групою, чи не загинули... Та ще й ніч холодна, хоч удень стояла спека, я змерзла у своїй сукенчині і дзвонила зубами. Що ж мені тепер робити?

Щойно коло півночі зачула рух, потім голос пугача - кличку зв'язкових. Відповіла і кинулась в їхню сторону. Це був Птах і Лютий. Опісля до нас підійшли Ганя Ґула і Арета, зв'язкова з Лемківщини. Вона поїздом привезла до Орлана пошту і хотіла зв'язатись через Ганю з Орлановими зв'язковими. Обі прийшли з коцом, накрились гарненько і чекали в теплі, не сподіваючись тут мене. А Птаха і Лютого, які знали цю околицю як свою кишеню, вчепивсь блуд, і вони годинами ходили вколо, зайшли аж на цвинтар до Перемишля, а могили не могли знайти. Тому й спізнились.

— Де ви тут взялися, що сталося? - спитав мене занепокоєний Птах, коли я повисла на його шиї. Нарешті, по всіх кошмарних переживаннях, я була з рідними, дорогими мені людьми.

— Добре, що я вже тут, з вами, - повторювала і не знала, як і з чого почати. Тоді хаотично розповіла, що сталось у Кракові, потім - про мою дорогу сюди. Вони слухали як громом вражені. Я закінчила, а вони далі мовчали, бо й якими словами можна було розрадити мене? Тільки Птах потис мені долоню і стиха промовив: "Я гордий за вас". Він скинув свою військову маринарку і подав мені, щоб вдяглась. Ми всі подались до лісу.

Та я вже не могла іти. Силою волі ще дотяглась до могили, а після зустрічі мене огорнула смертельна втома. Тепер волокла ногами, спотикалась на межах, падала. Бачачи це, Птах і Лютий взяли мене під руки і так донесли до краю лісу, що був кілька кілометрів від місця стрічі. По дорозі розповідали про облави, що проходять в лісі кожного дня, бої, які зводять сотні, про загрозу голоду, що починає все частіше навідуватись у відділи УПА. На краю лісу ми очікували Орлана. Тієї ночі він пішов під Перемишль на зустріч з кур'єром, який прибув від Стяга. Тереновим зв'язком було дуже важко пробиватись під час ворожих акцій, тому Стяг вислав кур'єра поїздом.

Удосвіта вернувся Орлан. Побачивши мене, зжахнувся:

- Де дитина?

Його питання було зовсім природне, проте воно ножем врізало по серці. Мене ні на хвилину не покидали розпач і тривога за долю дитини, хоч розуміла, що з хвилиною, коли прийшли по мене, його доля перестала бути в моїх руках. Спитав би, що мене сюди привело, а не роз'ятрював отак прямо болючу рану...

Ми не зразу відходили в глибину лісу, чекали, поки стане видніше, щоб можна було пройти обережно, не залишаючи слідів на росяній траві. Зранку у лісі вже буде нишпорити польське військо, і по залишених слідах воно могло б вислідити місце нашого постою.

А місце було недалеко, під самим носом ворога, в гущаку, що висунувся в поле і лиш однією стороною притикав до лісу. Квартирувати в гущаку було майже зухвало, його легко можна відтяти від лісу, оточити і перечесати. Єдина перевага - неправдоподібність добору такого невідповідного з погляду оборони місця.