ТИСЯЧА ДОРІГ

У горах повстанці рідко навідувались узимку до сіл. У лісах надовго залишаються у снігу сліди, й по них можна дійти до бункеру. Хіба що навіщала завірюха. Проте вгадати наперед, чи це справжня завірюха, чи, може, тільки коротка буря, могли лише місцеві хлопці, які тут виросли і знали інтимно свою природу. Вони слідкували, з якого напрямку вітер дув, прислухались до шуму ялиць, вдивлялись у ще інші знаки і тоді ставили прогнозу. А вже як завірюха навістила в гори, то цілковито скоряла їх під своє володіння. Вітер крутив у шаленому вирі, підіймаючи сніги й одночасно вовком вив, грізно гудів віттям смерек і мів-мів, поки не затопив гір у сніжному океані. І так похазяйнувала собі в горах стихія кілька днів і забиралася ненароком. Тоді все довкруги знову прибирало свої форми.

В таку пору якась сила тягнула мене надвір. Щільно примкнувши за собою двері, я віддалювалася лиш на кілька кроків від бункеру. Однак і цього вистачало, щоб опинитись наче на іншій плянеті. Вхопившись за галуззя смереки, щоб вітер з ніг не звалив, я із запертим віддихом вдивлялася в розшалілу стихію. Нічого довкруги не було видно, ввесь світ топився у сніговії, навіть недалечко від мене ялиця і та розплилась у просторі. Мені уявлялось, що десь там далеко, внизу, закутані в снігу, довірливо притулились до гір бойківські села, а ми ось тут, на верху гори, як на кораблі, відірвані від землі, пливемо на снігових хвилях - самі на все царство, бо й навіть ґебівські опергрупи повтікали з лісу. Над нами - тільки Бог.

Саме в таку погоду хлопці заготовлювали дрова до кухні, а то й наважувались заскочити в село, провідати, що діється на світі. Тож коли два дні перед Різдвом навістила завірюха, наші леґені втрьох вибрались у село.

***

Вже на гори насунув вечірній присмерк, настав Святвечір, але ми не засідали до вечері. Чекали хлопців, бо мали вернутися в цю ніч. Тим часом, розгулюючи дві доби, завірюха знемоглась і вирішила примиритися з горами на велике свято. Виття вітру помало стало слабшати, і через деякий час запанувала в горах тиша. Нам ставало очевидним, що в такій порі хлопці не наважаться підходити до бункеру. Тоді ми обмірковували, як уже далеко вони відбились від села і де могли опинитися. Хоча б не загинули... Враз із завірюхою щез наш святковий настрій. Насилу повечеряли, не заколядувавши ні однієї колядки. В куті стояла сумна ялинка...

В такому ж пригнобленому настрої повзлось черепахою Різдво. Та ось перед вечором знову загув вітер, зірвалася метелиця. Ну, Бог не без милости, козак не без долі. Якщо живі - прийдуть цієї ночі. І справді, через кілька годин наші "паломники" були вже з нами.

Стільки сонця, стільки чистої радости внесли вони в бункер з їхнім поверненням тієї різдвяної ночі! Та чи тільки тієї ночі... Наша дружба цементувалася нескінченними тривогами за життя людей, які постійно перебували у фронтовій лінії, і кожне повернення було перемргою життя над смертю. Хлопці покинули село ще вчора звечора і зробили вже половину дороги, як втихла завірюха. Було їм ні вертатися в село, ні йти до бункеру. Якраз там, де опинились, на полонині, стояло кілька копиць сіна. Видерли в одній з них криївку і в ній переднювали.

Щойно тепер почались у нас свята, забриніло сміхом, понеслось радісними колядками.

Хлопці принесли з села скрипку, й Орлан вечорами пригравав їм до коломийок. А вони, приспівуючи, ставали вколо, хвацько закидали назад головами, притупнули і вітром неслись у танку, а з ними я - лише коси розвіювались. Тоді на мить приставали, заспівували:

А як мене відібрали вітуньо-вітуньо,
А хто ж буде обіймати мою Марисуню, -

І знов ішли вколо, вибиваючи закаблуками, аж бункер гудів серед глухої ночі.

Мабуть, жодна народня пісня не в силі конкурувати своєю, сказати б, фолклорністю з коломийкою. Вона родиться на ходу, кожноденно, тому і в наш час наповнялася змістом їхнього життя:

Ой дивлюся я на гору, та на ту Кечеру,
Звідти сходять партизани в село на вечерю, -

співали по селах. Коли зимою провідав дівчину її милий, що був у повстанцях, вона звірилась про це в коломийці:

А я встала ранесенько, ще раньше, як мама,
Аби сліди загорнути свойого Богдана.

Вранці могла бути облава, і по слідах, що вели з її хати, ворог прослідив би місце постою в лісі. То знову жалілась дівчина:

Сумно мені на серденьку, сумно мені стало,
Бо милого подвір'ячко пусткою зосталось, -

коли вивезли на Сибір родину повстанця, її милого.

Хоч як було тісно, в бункері панувала тепла атмосфера. Ми жили, як одна родина. Хлопці любили і поважали свого окружного провідника Нечая. Його не можна було не любити. Був добряга, уважливий до інших і життєрадісний, хоч пережив велику особисту трагедію. Пристрасно любив пісню.