ТИСЯЧА ДОРІГ

А все ж інше лихо привело мене Львова. Я пішла до лікаря, і він остаточно ствердив те, чого ми найбільше боялись: я завагітніла. Вже від якогось часу турбувалась своїм станом, однак було не до подумання, щоб, рискуючи життям вісьмох людей, вийти з бункера, коли в лісі ще лежав сніг. Тільки один Бог знає, що Орлан і я пережили, в якій розпуці були. Після гіркого досвіду ми в жодному разі не плянували мати більше дітей у тих обставинах. Життя, одначе, покпило собі з наших постанов і утверджувало себе, без огляду на обставини.

Хоч я їхала до Львова з наміром евентуально зробити аборт, проте знала, що цього не зроблю. Сама думка була мені настільки осоружною, що я навіть не поцікавилась, які в мене можливості перевести її в життя. Насправді приїхала, щоб зустрітись з батьками і з їхньою поміччю піднайти родину, де могла б перебути до родів, опісля знайти місце, щоб примістити дитину.

Розглядаючи можливості, ми перебрали всю ближчу та дальшу рідню і не знайшли нікого підходящого. Ті найкращі вже на Сибіру, інші загрожені, чекають вивозу, а ще інші - боягузи, їх не вивезуть, але вони й не поможуть мені. Все таки задержались над деким. Батько мав до них поїхати та переговорити.

У Львові я затрималась три дні, потім від'їхала з батьком у Карпати. Мама, розуміється, зладила наплечник, як колись ладила мені до школи. Напхала його всяким добром, з чого частина була з того, що приощадила на Великодні свята для всієї родини.

Ми приїхали під Сколе і до вечора добились до Кам'янки. На нас вже чекали зв'язкові. З ними ми відразу подалися в ліс. Бідний тато, не звик ходити по горах. Він задихувався, втомлювався та весь час дивувався: "і як то ви тут ходите?" Ми затримались у домовленому місці, куди ранком прибув Орлан з охороною. В горах ночі дуже холодні, і тато таки добре промерз, поки дочекався ранку. Він наговорився з нами протягом дня, тоді відійшов з хлопцями в село, а там вже подбали, щоб доставити його до залізниці.

Батько щасливо добився додому. Зате мама під час його неприсутности не спала, не їла, тривожачись, щоб його не вбили у лісі, не арештували в дорозі. Коли вернувся, вдома всі присіли до нього: "Як там було? який він, Марійчин чоловік? як виглядає? які там, в горах, повстанці?.." і ще там всякі питання. Тато при першій навалі не в силі був усього переповісти. Лиш заспокоював їх: "Все добре, одним словом - все, як повинно бути". Вийшовши з цілоденної Орланової "обробки", він інакше не міг думати. Щойно згодом розповів їм точніше.

Раз напровесні приніс був Чорнота листа від своєї вісімнадцятирічної сестри, вивезеної з батьками на Сибір. Вона писала на якусь адресу в селі, і приблизний зміст листа залишивсь мені у пам'яті:

"Любий Братіку!

Пишу до Тебе з далекої сторони, щоб подати вісточку, що ми ще живі. Я то ще тримаюся, але мама занепали, не можуть ходити на роботу. Ми й далі рубаємо в лісі дрова і живемо в бараках. В однім бараку живе багато родин, діти плачуть голодні, хочуть їсти, старі стогнуть. Тут дуже холодно, лютує завірюха. Я все думаю про наші гори. Там вже незабаром дерева стануть розвиватись, квіти розцвітати, повіє теплий вітерець з полонини. Чи побачимо ми ще наші любі гори, чи побачу я Тебе, мій дорогий Братіку? То ніщо, що тяжко жити, я тільки молюся, щоб побачити Тебе і хлопців. Знаєш, мені приснивсь такий прекрасний сон. Гейби то я вийшла на полонину, а сонце так лагідно сіяє, кругом весна, пташки співають. Дивлюсь, а з лісу сходять рядком повс...., усміхнені, і збр... виблискує на сонці. Підбігаю до них, вітаюсь і тут пробудилася. Передай привіт, скажи, що не забуваємо про вас."

Не знаю, чи Чорнота відписав сестрі. Цей лист не був одинокий. Подібні листи ми читали в різний час, в різних сторонах...