ТИСЯЧА ДОРІГ

Ми вирушили в дорогу з Карпат 15-го травня 1948 року. Прощання завжди важкі, бо залишаєш із людьми частинку себе. Тим важчі вони, коли зживешся з ними в одну родину й поділяєш смуток утрати наших друзів. Врешті потискаєш долоні та приглушеним голосом вимовляєш кінцеве "прощайте, друзі". Ми знаємо, що нам більше не зустрітись у житті...

Ночі були ясні, й це нам улегшувало просування лісами. Перед очима відкривались, наче в казці, скупані в місячнім сяйві гірські краєвиди. Траса вела попри Довбушеву скелю. Тут ми зупинились серед ночі, щоб оглянути місце, овіяне легендою.

Якраз сходили згори, як перед нами нараз відслонилась простора поляна, перснем опоясана лісистими горами. На тій галявині Довбуш збирав своїх молодців, і звідси вони вирушали карати народніх гнобителів. Ось печера, що здавалась на фортецю, витесану в скелі, де Довбуш тримав коней для свого загону. За народнім переказом, його коні й донині там сплять, заворожені, до пори, поки знову не з'явиться народній месник і розбудить їх. Насичене місячним промінням, усе тут виглядало, як мрія, і мені здавалося, що тієї ночі дух Довбуша справді витав над поляною. Я притулила вухо до величезного каменя, що заслоняв вхід у печеру. Звідтіль доносились дивні звуки: це коні, зачувши нас, стали нетерпеливо вдаряти копитами об кам'яну долівку... "Гей, Довбуше! А відпусти но своїх коней нам, бо й ми народні месники, і дорога нам ще нескінченно далека, і сили наші знемагають..." - снувала я нитку між минулим і сучасним...

Ми дійшли до Стрийщини. Там менше лісів, але наш маршрут був так розкладений, щоб завжди добитись до лісу на днювання. Тому що лінія між Тарасом Чупринкою і ГОСП'ом особливо важлива, зв'язківці не часто змінювалися і не контактували по дорозі з місцевими повстанцями. Дорога була важка, тим більше для мене. Хоч зв'язкові завжди ішли один спереду, другий позаду групи, я все одно відставала, і через те мене деколи губили по дорозі. Бувало, йдемо стежкою в лісі, я тягнусь на кінці. Останній зв'язківець давно зник з виду, і я, дійшовши до перехрестя, не знаю, котру стежку взяти. Опісля мені часом здавалось, що те перехрестя стало наче символом мого життя.

Шляхи розійшлись на розпутті ліснім,
Я вибрав один, не призначений всім,
Різниця велика на ціле життя.

Я сідала собі на роздоріжжі, щаслива, що зможу трошки відпочити, поки останній позаду не оглянеться. Тоді він задержить групу і вернеться по мене Проте хлопці мені не дорікали, вони ж бачили, що я ледве тягла ногами. Однак, коли треба було проходити особливо загроженими місцями або до місця днювання лежала далека дорога і доводилося поспішати, тоді я мобілізувала рештки сил, щоб через мене не потерпіла вся група. Мене заздалегідь остерігали вдень, дораджували, щоб більше їла й мала силу йти.

Дуже важко було проходити в околицях села Дашави, де простягались болота над річкою Стрий. Треба було йти доволі довго по рурі газопроводу Дашава - Київ. В тій низовині газопровід не був укопаний в землю, а лежав зверху, на болоті, обпертий на дерев'яних дрючках. Рури, не обцементовані, як за польських часів, ржавіли від болота, дірявіли. До того, селяни з довколишніх сіл самі проверчували діри і відводили газ до домів та вживали в кухнях, огрівали ним помешкання. Все це робилось примітивно, бо влада не дбала про відведення газу до сіл. Зв'язкові оповідали, що також підпільники використвували газ у криївках. Один з них мав шию і півобличчя червоні від обпеченя, бо перед Великодніми святами вибухнув у його криївці газ. Він гасив, чим міг, кинув коци, одяг і ледве придушив пожар, але сам обпікся.

Щоб улегшити собі прохід по рурі, кожний з нас мав довгий костур, обпираючись на який легше було втримати рівновагу. Однак обпиратись треба було легенько, бо костур застрявав у болоті. Місцями, де були глибокі западини, газопровід ішов високо і палиці були закороткі. Ступати там мусіли дуже обережно, задержуючи рівновагу, щоб не поховзнутись і не впасти з високо піднесеної рури прямо в багно. Тоді Бог знає, як витягати звідтіль. Глянула я вниз, і мене обняв страх. А тут ще кожний несе на собі наплечника і довгу зброю. Врешті ми пройшли, слава Богу, ніхто не поховзнувсь. Ішли, як удень. Понад рік тому тут вибухнув газ. Він ще й дотепер горів ясним стовпом, і не могли його погасити. Здається, робили всякі спроби, але не мали успіху. Казали, мусить вигоріти, поки не ослабне, тоді загасять. Ми ще на Закерзонні бачили щоночі оте сяйво. Воно дуже утруднювало дії місцевим повстанцям - кожна ніч, як день. Важко було непомітно пройти, а коли находили на ворожі засідки, нелегко було відступати.

Річку Стрий перейшли вбрід. Потім перейшли залізницю і битий шлях та опинились у Жидачівських лісах. Погана і там дорога. Це підкарпатська низина, страшні мокляки, в ході кожний раз треба було із зусиллям витягати ногу, а вдень комарі прямо заїдали людину. Мабуть, від них і пішла назва містечка Комарне, що положене в цій низині.