ТИСЯЧА ДОРІГ

На Великдень над ранком з Нечаєм прибули Птах і Буква. Вони прийшли зв'язком з Добромильщини. Третій бойовик Орлана, Ігор, захворів і залишивсь на місці лікуватись. Ми тепло привітались, щасливі, що судилось знову бути разом. Птах приніс мені дарунок - матеріял на костюм, кольору гакі, і ще гребінь з футералом, бо побачив, що розчісуюсь своїм, обломленим. Зчасом поламавсь і його гребінь. Але футерал той я зберегла на все життя - єдину пам'ятку по Птахові. Нечай також зробив мені милу несподіванку, подарував прекрасно вишиту білу бойківську сорочку. "Це на пам'ятку від усіх нас, з ким зимували". Я була глибоко зворушена. В них стільки турбот, смертей на кожному кроці, а вони ще знайшли у своїх думках і серцях місце й на таке...

Птах і Нечай принесли Орланові пошту, в якій, як завжди після зими, було багато сумних вісток. Надрайоновий Переми-щини, Тарас, повідомляв про смерть провідника Стяга. Ця страшна вістка не була нам новиною. Про його смерть ми довідались ще минулої осени, під час перебування в ГОСП'і. На жаль, Орлан був правий, коли наполягав, щоб Стяг покинув свій бункер. Орієнтуючись, у якому відтинку лісу він проживав, УБ на спілку з МВД рили там кожну п'ядь землі, шукаючи бункеру так довго, поки вкінці не знайшли. Стяг воював з бункеру доволі довго, площа довкола була підмінована, він зривав ізсередини криївки міни, завдаючи втрат також УБ-МВД. Одначе вкінці загинув Стяг, лицар Золотого Хреста Заслуги, великий революціонер і велика людина.

У листі Тарас повідомляв Орлана також про смерть своєї дружини Святослави, що постигла її восени 1947 року. Вона жила зі своєю однорічною донею, Лідусею, в Перемишлі. Під час масових арештувань і репресій хтось "всипав" її місце проживання. УБ прийшло арештувати Святославу. Вони вийшла ніби по якусь річ до іншої кімнати і кинулась з вікна на вулицю. Святослава проживала на третьому поверсі і, вискочивши, вдарилась головою об тротуар та вбилась на місці. Збіглись люди, але приїхало швидко убівське авто і забрали її тіло. Убісти також забрали зі собою Лідусю.

Почувши цю вістку, я стрепенулась. Тиха, ніжна Святослава... Вона мені з'явилась перед очима такою, якою її бачила, коли ми востаннє прощались. Згадалось також, як я розповідала їй про краківську трагедію, а вона, не відриваючи від мене наповнених сльозами очей, вся здригалась у зворушенні. Вкінці промовила: "Знаєш, я б не могла так вчинити. Мені не стало б ні сили, ні відваги..." А стало їй і того, і того.

Записку Тараса було нам подвійно важко читати. Ми вже знали, що й Тарас загинув. Після смерти Стяга, на Закерзонні ще й далі відбувались сильні ворожі акції. Через ті акції Тарасові з його ланкою важко було забезпечитись на зиму харчами, і вони перейшли зимувати по цей бік границі, в Добромильщину. Про своє зимування Тарас писав Орланові у весняній записці перед поверненням з Добромильщини на Закерзоння. Тим часом узимку погранвійська ще більше скріпили і так до неможливого скріплений кордон. Повертаючись на Закерзоння, група найшла на засідку і під час перестрілки Тарас загинув від ворожої кулі.

Нечай приніс вістку про загибель референта СБ Дрогобицької округи, Сайгора, якого ми зустрічали на зв'язку минулої осени. Він враз з охороною і секретаркою, яка походила зі Сколього, загинув у бункері під час облав на Карпатські ліси. Вони встановили кулемет при вході до бункеру й оборонялись, доки стало набоїв, однак прорватися зі щільно обложеної ворогом криївки не змогли. Сайгор був інтелігентна людина, надійний працівник і заступити його місце вже не було легко. А тут ще зовсім недавно, навесні, загинув місцевий кущовий Бор, який восени помагав нам переправлятись до ГОСП'у.

Під кінець свят, у вівторок, прибув зі зв'язківцями Полтава. Упадок його бункеру та всі пережиття у зв'язку з тим, як голод, холод, помітно на ньому позначились. Схуд і став ще серйозніший. Тим часом з'явився в нашій групі Рен, донедавна командир Тактичного Відтинку УПА "Лемко". Тепер він займав таке ж становище у цьому відтинку, в Карпатах. Рен тільки переходив по лінії і скоро відійшов у своїх справах враз із Нечаєм.

***

Навесні 1948 року була заплянована зустріч Орлана з Тарасом Чупринкою, місце якої визначено у Львівщині. До Чупринки відходили на наради також Горновий і Полтава. З огляду на безпеку, вони розділилися на дві групи, в одній ішли Орлан з Горновим, у другій - Полтава. Перед тим як пускатись у дорогу, Полтава вислав Долю на зв'язок до Тараса Чупринки, щоб довідатися, яка біля нього ситуація. Вона повинна була повернутися перед нашим відходом у дорогу. Тим часом прийшла визначена дата, зв'язківці вже чекали, а Доля не з'являлась. Не було ради, ми відійшли, бо йнакше вийшли б з ладу всі інші дати, які ланцюгово слідували на зв'язковій лінії. Орлан домовився з Полтавою, що той буде чекати, поки я вернуся поїздом у Карпати й розкажу, який стан у Львівщині. На щастя, Доля незабаром прибула, і Полтава теж відійшов до Чупринки.