Трохи відчайдушної слави

Коли вона була маленькою, у цій кімнаті було розкладне ліжко. Воно належало їхній сестрі Урсі. Звісно, ​​у Урси була своя група, але вона спала тут. Доглядати за нею — це була обіцянка, яку Джоле дав їхній матері перед кінцем світу, а дядько Джоле ніколи не забував своїх обіцянок. Величезним задоволенням у дитинстві Кіри було те, що її викликали з дитячої та провели до цих простих кімнат у Командуванні, щоб побачити її старшу сестру та дядька. Ні в кого іншого не було старшої сестри, тільки у Кіри та Магі. Більше ні в кого не було такого дядька. Урса, старша на вісім років, любила саджати Кіру собі на коліна й показувати їй фотографію їхньої матері. Магі перекидався через її плече, але Кіра була фавориткою Урси.

Можливо, саме таке спеціальне ставлення змусило Урсу піти.

Кіра не хотіла дрімати, але довга безсонна ніч у гуртожитку Горобця, а потім години, проведені в Дриллі, позначилися на ній. Її очі проти її волі бажали заплющитися. Вона не спала, вона просто чекала. Вона могла чекати із заплющеними очима. Тут не було чого насторожуватися. Ці кімнати були найбезпечнішим місцем у Всесвіті.

Її розбудив тупіт і крик. Вона так злякалася, що ледь не впала зі стільця. Джоле стояв у дверях, його груди швидко підіймалися й опускалися, коли він направляв свою зброю в кімнату. Кіра витріщилася на нього. Стукіт, мабуть, був, клои двері з гуркотом відчинилися.

«Валькірі», — сказав Джоле після довгої секунди. Він глибоко вдихнув і опустив зброю. «Вибач мені. Я отримав сигнал несподіваного входу у двері».

«Дядьку?» сказала Кіра.

«Це не перший раз, коли хтось зі злими намірами входить до Командування, люба. Я не чекав тебе».

Тіло Кіри напружилося від обуреної тривоги. «Вони посилають людей, щоб завдати вам шкоди?»

«Зрадники та п’ята колона», — сказав Джоле. «І заблудлі, дурні і вбивці. Що сталося?»

Кіра ледве могла охопити це своєю головою. Вбивці? Тут? — Але ж у вас навіть немає охорони!

«Я не боюся», — сказав Джоле. Він усміхнувся. «Хоча, якби ворогам людства колись вдалося завербувати когось такого хорошого, як ти, Валькірі, я міг би злякатися».

«Я б ніколи…»

«Звичайно. Я знаю». Джоле пошкутильгав углиб кімнати й зачинив за собою двері. Він ледь чутно застогнав, опускаючись у крісло. Його рука пішла вбік, над хворою ногою, і на мить він уп’явся туди великим пальцем. Потім він подивився на Кіру. Його сірі очі були ласкаві. «Я радий, що ти прийшла», — сказав він. «Це був насичений тиждень, але я планував послати за тобою завтра. Я впевнений, що останні кілька днів були для тебе нелегкими».

«Ми не маємо призначень, — сказала Кіра. «Я і Клео. Сьогодні вранці у нас не було ротації». Вона сковтнула. «Сер. Я прийшла запитати. За нас обох. Я знаю, що не повинна. Але Клео…», — вона зупинилася, тому що, здавалося, не було способу пояснити, яка Клео, не обізвавши її слабкою перед командиром, що Кіра не вважала правдою. «Будь ласка», — сказала вона замість цього.

«Ти справді маєш призначення, Валькірі. Я сам їх підписав». Джоле покопався в кишені й витяг звідти пару тоненьких листів. «Ось. На день раніше».

Дві пластинки: одна з її іменем на передній частині, а друга з іменем Клеопатри. Кіра обережно поклала призначення Клео в кишеню. Вона розгорнула своє.

Вона ледь не впустила аркуш, коли розкрила його.

Горобець / Валькірі: РОЗПЛІДНИК. І буква J, і закорючка.

Кіра видихнула. І вдихнула, і знову видихнула. Коли вона подумала, що впоралася з виразом обличчя, вона підвела очі. Джоле уважно дивився на неї.

«Чому?» сказала Кіра. Її голос надломився.

«Чи потрібно мені розповідати вам про цілі щодо нашого населення?»

«Ні, я… я маю на увазі…», а потім Кіра зупинився, тому що вона сперечалася зі старшим офіцером — зі своїм командиром, — чого вона ніколи й не мріяла зробити.

«Ви мали на увазі, чому ти?” сказав Джоле.

Призначення Клео в кишені. Це був не дитячий садок. Це було щось інше, тому що тією, хто відправлявся в дитячу кімнату, була Кіра. Вона нічого не сказала.

«Ми повинні служити, Валькірі. Ти це знаєш».

— Я знаю, — сказала Кіра. Її голос усе ще звучав не зовсім правильно.

«Я розумію, що ти хочеш сказати», — сказав Джоле. «Ти хочеш розповісти мені про свої результати навчання, свої здібності та те, як важко ти працювала. Це не те призначення, яке ти хотіла. Я розумію».

«Я можу битися», — сказала Кіра.

— Можеш, — сказав Джоле. «І ти можеш навчати інших цьому вмінню, що ти довела своєю роботою у своїй групі. І ти у відмінній фізичній формі. А твої сини, Валькірі, стануть тим, чим ти є, і навіть кращими. Ти могла стати великим солдатом, але ти була би лише ним. Нам потрібно набагато більше навчених воїнів. Гея просить вас стати матір’ю дітей Землі. Ти боїшся?»

«Це несправедливо», — сказала Кіра, і їй одразу стало соромно за себе. Вона була немовлям? Навіть маленька дурна дрозд, яка розлила воду, не осоромилася, нарікаючи на долю.