Трохи відчайдушної слави

Вона виглядала інакше. Стандарти дитячої форми були пом’якшені, тому, хоча Лізабель була одягнена в акуратну сіру формену куртку, на ній була спідниця. І вона не зв’язала своє темне волосся; воно було вільно розпущене на її плечах. Але її посмішка зморщила куточки очей. Вона була рада побачити Кіру. «Що ти тут робиш?» сказала вона.

Кіра сказала: «Мене офіційно призначать не раніше завтра. У мене день відпочинку».

Дві правдиві речі, але не вся правда. Вона не знала, що збирається замовчати про призначення, поки не зробила цього. Вона не мала звички говорити неправду; це було нижче її гідності. Але вона не дозволяла собі думати про це, надто захоплена приголомшливим полегшенням усмішки Лізабель. Ось, сказало її серце. Якщо хтось із Горобців взагалі мав право ображатися на Кіру, то це була Лізабель, а Лізабель не ображалася. Так що все було добре.

— І ти прийшла до мене? сказала Лізабель. Її усмішка стала більшою. «Я вільна на наступному дзвонику. Почекаєш на мене?»

— Гаразд, — сказала Кіра.

У природі Кіри не було бажання сидіти й нічого не робити, тому вона допомагала готувати їжу, поки чекала. Втомлені жінки частували відміреними порціями білкових помиїв і овочів дітей, яких потрібно було годувати, - від двох до семи років. Старші члени крила тинялися поміж столами, пильно спостерігаючи за поганою поведінкою. Кіра помітила сержанта Сіф, високу темношкіру жінку, її майбутнього командира, яка читала лекцію балакучій групі. Сержант Сіф ніколи не проходила через агоге. Вона була аутсайдером, однією з дорослих, які залишили позаду співпрацю та підпорядкування на станції Гея, прийнявши нове ім’я та вищий обов’язок з власної волі. Ви могли б поважати це, чи не так?

Кіра спостерігала за нею хвилину чи дві. Вона була на терміні вагітності. Вона тримала одну руку на попереку.

Їжа в дитячій була похмурою, серйозною справою. Розтрата їжі була найстрашнішим злочином, але так само були дурниці, балачки та недоїдання. На прибиранні чергували волонтери, які були на власному відпочинку, з групи молодших дівчат. В іншому кінці довгого холу дитячого садка жінки наглядали за годуванням малюків. Будь-хто, хто зараз годує грудьми, буде вибачений, тому що вони з немовлятами.

Кіра зайняла місце біля сміттєвих баків, брала миски з маленьких рук нервових дітей і клала у стоси, щоб потім їх помити. Це було нудно, але принаймні ніхто не очікував, що вона буде говорити з дітьми. Краєм ока вона бачила, як Лізабель терпляче годувала з ложечки малюка, який явно не хотів, щоб його годували.

Коли пролунали дзвони на зміну, Дитяча плавно перейшла до уроків, ротації, якої не існувало більше ніде на станції. Кіра не сумувала за ними. Десять років по тому вона все ще пам’ятала, як їй було нудно мовчки сидіти годину за годиною на уроках людської історії. Вона мала несправедливу перевагу, знаючи, що їхній учитель поганий: адже дядько Джоле викладав їй історію, і Урса також, і те, як вони розповідали, було справжнім.

Лізабель прийшла й знайшла її біля ящиків з їжею. — Ми можемо скористатися кухнею, — сказала вона. «Сюди».

«У тебе…», — сказав Кіра, показуючи пальцем.

Лізабель спробувала витерти бризки білкових помиїв зі свого форменного піджака. Від нього залишилася жирна коричнева пляма. «Це неважливо, — сказала вона. «Сідай».

Дитячі кухні були меншими, ніж кухні Ойкоса, які використовувалися на тимчасовій основі більшістю людей на станції, а також були місцем, де обідали курсанти. Троє втомлених жінок саме закінчували мити посуд. Кіра автоматично допомогла висушити та прибрати посуд. Вона дуже усвідомлювала Лізабель біля свого ліктя. Вони не розмовляли.

Можливо, це буде те, що вони тепер робитимуть щодня.

Коли кухня була прибрана й інші жінки пішли, Кіра сіла на старовинний металевий розкладний стілець. Лізабель підійшла до шафи й витягла дві склянки. Кіра сказав: «Я впізнаю їх».

Вони були з великого корабля розваг, такого самого шаблону, як і ті, які побили Горобці. — О, — сказала Лізабель. «Так. Думаю, їх надіслав один із офіцерів Віктрікса». Вона мить подивилася на них у своїх руках, трохи скривилася, а потім сказала: «Ну… вода? Або… ми п’ємо чай».

«Дитяча кімната справді має всю розкіш», — сказала Кіра.

«Чай», — сказала Лізабель, наче на її запитання була відповідь, і вона почала готувати чай для них двох, а Кіра сиділа і дивилася на неї. Вона вже носила дитину для людства? Минуло лише кілька днів. Але треба було думати про цілі щодо населення.

Чай забарвив склянки в мерехтливий бурштиновий колір. Кіра мовчки відпила зі своєї склянки, а Лізабель сіла на хиткий білий стілець навпроти і зробила те саме. Кіра була в уніформі - сірі штани й сорочка кадетського зразка, світле волосся зібране в тугий хвіст, наче вона збиралася незабаром знову вирушити на муштру. Але насправді не можна було прикидатися, що все як завжди. Лізабель виглядала зовсім по-іншому. Нікого більше у кімнаті не було.