Убивчий білий

Страйк глянув на годинник. Уперше за кілька тижнів єдиною його справою на день була вечеря з Лорелею, тож перспектива отримати чек на чималу суму видавалася привабливою.

— Так, мені цілком зручно,— сказав він.— Де ти є, Іззі?

Вона назвала йому адресу в Челсі.

— Буду в тебе за годину.

— Чудово,— з полегшенням мовила Іззі.— Побачимося.

38

О, цей убивчий сумнів!

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Майже опівдні Страйк доїхав до будинку Іззі — колишньої старовинної стайні — на тихій дорогій вулиці Аппер-Чейн-роу в Челсі, де будівлі, на відміну від Ебері-стріт, вирізнялися мальовничою несхожістю. Будинок Іззі був маленький і білий і мав над дверима каретний ліхтар; коли Страйк подзвонив у дзвоник, господиня відчинила за кілька секунд.

На Іззі були широкі чорні штани і чорний светр, надто теплий для сонячної днини; Страйкові згадався її батько, який у червні ходив у пальті. На шиї Іззі мала сапфіровий хрест. Страйк подумав, що вона витримує формальну жалобу настільки, наскільки це дозволяють сучасний одяг та уявлення про пристойність.

— Заходь, заходь,— нервово сказала вона, уникаючи зорового контакту, і махнула рукою, запрошуючи Страйка до відкритої вітальні-кухні з білими стінами, строкатими диванами і коминком у стилі ар-нуво — поличку тримали вигинисті жіночі фігури з ліпнини. Довгі вікна на іншому боці кімнати дивилися на маленький приватний садок, у якому серед акуратних кущів стояли дорогі меблі з кутого металу.

— Сідай,— мовила Іззі, вказуючи на один з барвистих диванів.— Чаю? Кави?

— Від чаю не відмовлюся, дякую.

Страйк сів, непомітно витягнув з-під себе кілька незручних бісерних подушок і роззирнувся кімнатою. Попри сучасні яскраві оббивки, загалом тут панував традиційний англійський стиль. На столику вирізнялися дві репродукції з мисливськими сюжетами; їх оточували фотографії у срібних рамках, серед яких був великий чорно-білий портрет батьків Іззі в день весілля: Джаспер Чизвелл в однострої гусарів королеви, леді Патрисія — усміхнена блондинка у хмарці тюлю. Над коминковою полицею висіло акварельне зображення трьох білявих дітлахів. Страйк здогадався, що то Іззі та її старші брат і сестра: покійний Фредді й не знайома йому Фіззі.

Іззі метушилася навколо, впускала ложки, відчиняла й зачиняла шафи, але не знаходила того, що шукала. Врешті-решт, відмовившись від Страйкової пропозиції допомоги, вона пронесла тацю з чайником, двома чашками тонкої порцеляни і печивом недовгу відстань від кухоньки до столика, на який це все й поставила.

— Дивився церемонію відкриття? — ввічливо поцікавилася Іззі, наливаючи чай крізь ситечко.

— Так, дивився,— відповів Страйк.— Чудова, правда?

— Ну, мені сподобався початок,— мовила Іззі,— і ще промислову революцію цікаво представили, а далі, як на мій смак, занадто політкоректно. Не знаю, чи іноземці зрозуміють, чому ми говорили про Національну службу охорони здоров’я, і мушу сказати, що без реп-музики було б краще. Бери молоко й цукор.

— Дякую.

Коротка мовчанка, пересипана лише дзеньканням порцеляни й срібла; така плюшева тиша в Лондоні доступна лише людям з великими грошима. Навіть узимку на горищі у Страйка ніколи не було цілком тихо: вулицю в Сохо під його вікнами виповнювали музика, кроки й голоси, а коли пішоходи йшли, крізь ніч гуркотів транспорт, і навіть найлегший легіт грюкав благенькими рамами.

— О, твій чек,— ахнула Іззі, підхопилася і принесла конверт з кухонного столу.— Ось.

— Дуже дякую,— сказав Страйк, прийнявши конверт.

Іззі знову сіла, взяла печиво, тоді передумала його їсти і поклала собі на тарілку. Страйк пригубив чай — мабуть, той був найвищої якості, але, на його смак, неприємно відгонив зів’ялими квітами.

— Гм,— мовила нарешті Іззі,— навіть не знаю, з чого почати.

Вона оглянула свої нігті — без манікюру.

— Боюся, ти подумаєш, що я той-во,— тихо сказала вона, глянувши на Страйка з-під світлих вій.

— Навряд чи,— відповів Страйк, відставивши чай і начепивши на обличчя заохотливий (як він сподівався) вираз.

— Ти чув, що знайшли у татковому помаранчевому соку?

— Ні,— відповів Страйк.

— Амітриптилінові пігулки, перетерті на порохно. Не знаю, чи ти в курсі... то антидепресанти. Поліція каже, що це дуже дієвий і безболісний спосіб самогубства. Подвійна п... пересторога — пігулки, а тоді... пакет.

Вона сьорбнула чаю.

— Вони... поліція... насправді були дуже добрі. Ну, їх того вчать, правда ж? Сказали нам, що коли концентрація гелію велика, досить тільки один раз вдихнути, і ти... засинаєш.

Іззі надула губи.

— Річ у тім,— заговорила вона, ніби прорвало греблю,— що я цілковито впевнена, що татко б ніколи не вкоротив собі віку, бо він гребував такими речами, зажди казав, що то вихід для боягузів, що це жахливо для близьких, для всіх, хто лишається. Й ось ще дивина: ніде в будинку не знайшли упаковки з-під амітриптиліну. Жодних порожніх коробочок, блістерів, нічого. Звісно, на коробці було б ім’я Кінвари. Це їй прописали амітриптилін. Вона його понад рік вживає.

Іззі глянула на Страйка, перевіряючи, як діють на нього її слова. Той мовчав, і вона провадила далі: