Убивчий білий

— Що решта членів родини думає про нове втручання з мого боку?

— Ну... Раф не дуже зрадів, але він тут ні до чого. Платитиму тобі я.

— А чому не зрадів?

— Тому що,— відповіла Іззі,— ну, тому що поліція допитувала Рафа активніше, ніж будь-кого з нас, бо... Слухай, та Раф тут ні до чого,— повторила вона.— Я буду твоєю клієнткою, я хочу тебе запросити. Просто розвій алібі Кінвари, я знаю, ти можеш.

— Боюся,— мовив Страйк,— що я не можу взятися за цю роботу на таких умовах, Іззі.

— Чому?

— Клієнт не може мені казати, що мені вільно розслідувати, а що ні. Я тобі підійду лише в тому випадку, якщо ти готова знати нею правду.

— Підійдеш, я знаю, що ти найкращий, саме тому тебе найняв гатко, і я хочу.

— Тоді тобі доведеться відповідати на питання, які я ставлю, а не казати, що має стосунок до справи, а що тут ні до чого.

Іззі кинула на нього ворожий погляд понад чашкою, а потім, на подив Страйка, пирхнула.

— Не знаю, чого я дивуюся. Я ж знала, який ти. Пам’ятаєш, як ти засперечався з Джеймі Моемом у «Нам Лонг Ле Шейкері»? О, та точно пам’ятаєш. Ти не відступав! Був момент,

Коли всі за столом були проти тебе. А суперечка була про... пам’ятаєш...

— Смертну кару,— відповів заскочений зненацька Страйк.— Так, я це пам’ятаю.

На якусь мить перед ним ніби постала не чиста й світла вітальня Іззі з реліктами заможного англійського минулого, а погано освітлений інтер’єр сумнівного в’єтнамського ресторану в Челсі; там дванадцять років тому він під час вечері вступив у суперечку з одним з Шарлоттиних друзів. Обличчя Джеймі Моема в його спогадах було гладеньке, поросяче. Він хотів випендритися перед бидлом, яке Шарлотта притягнула на вечерю замість його давнього друга Яго Росса.

— ...і Джеймі так страшенно розлютився на тебе, — провадила Іззі.— Він тепер, знаєш, королівський адвокат, дуже успішний.

— Видно, навчився тримати себе в руках під час суперечок,— сказав Страйк, а Іззі знову пирхнула.— Іззі,— мовив він, повертаючись до основного предмету,— якщо ти кажеш усе це серйозно...

— Так!

— ...ти відповідатимеш на мої питання,— закінчив Страйк і видобув з кишені записник.

Іззі вагалася. Він дістав ручку.

— Я вмію берегти секрети,— запевнив Страйк.— За останні кілька років я почув таємниці сотень родин і жодної не виказав. Нічого з того, ще не стосується смерті твого батька, не вийде за межі моєї агенції. Але якщо ти мені не довіряєш...

— Довіряю,— з відчаєм відповіла Іззі й дещо здивувала Страйка тим, що потягнулася вперед і торкнулася його коліна.— Довіряю, Корморане, чесно, але це... це складно... розповідати про татка...

— Я це розумію,— запевнив Страйк і заніс ручку над записником.— Почнімо з того, чому поліція допитувала Рафаеля активніше, ніж решту родичів.

Він бачив, що Іззі не хоче відповідати, але по миті вагання вона мовила:

— Ну, гадаю, це почасти тому, що татко дзвонив Рафаелю рано-вранці перед смертю. То був його останній дзвінок.

— І що він сказав?

— Нічого важливого. Жодного зв’язку з його смертю. Але,— поспішно додала вона, ніби стараючись стерти враження, яке могли залишити ці останні слова,— я гадаю, що головна причина, з якої Раф не хоче, щоб я тебе наймала, це те, що він сильно запав на твою Венецію, поки вона працювала у нас в офісі, й тепер, властиво, почувається ідіотом, бо вилив їй душу.

— Запав, он як? — спитав Страйк.

— Так, тож не дивно, що тепер йому здається, що всі його пошили в дурні.

— Але факт у тому...

— Знаю, що ти хочеш сказати, але...

— ...якщо хочеш, щоб я розслідував, це я вирішуватиму, що має значення, а що ні, Іззі. Я, а не ти. Тож я хочу знати,— і він почав на пальцях перераховувати всі випадки, коли Іззі оголошувала інформацію незначущою,— навіщо твій батько телефонував Рафаелю ранком своєї смерті, через що посварилися твій батько і Кінвара тоді, коли вона вдарила його молотком... і чим шантажували твого батька.

Сапфіровий хрест тьмяно поблискував щоразу, як груди Іззі піднімалися й опадали. Нарешті вона рвучко заговорила:

— Не мені казати, про що б... була остання розмова татка й Рафа. Це має розповідати Раф.

— То приватне?

— Так,— відповіла Іззі, знову сильно почервонівши. Страйк засумнівався, чи вона не бреше.

— Ти казала, що твій батько запросив Рафаеля до квартири на Ебері-стріт у день, коли помер. Він призначив інший час? Скасував зустріч?

— Скасував. Слухай, ти маєш розпитати Рафа,— повторила вона.

— Гаразд,— відповів Страйк і зробив позначку в записнику.— Яка причина спонукала твою мачуху вдарити твого батька молотком по голові?

Очі Іззі наповнилися слізьми. Схлипнувши, вона витягнула з рукава носовичок і приклала до обличчя:

— Я н... не хотіла тобі к... казати, щоб ти не думав про татка п-погано, бо він п... п... розумієш, він зробив таке, що...

Широкі плечі Іззі трусилися, вона неромантично хлипала. Страйк, якого це відкрите й гучне горе зворушило сильніше, ніж могло б акуратне витирання слізок, сидів у безсилому співчутті, а вона намагалася видушити з себе вибачення:

— Мені так... так...

— Та нічого,— грубо озвався Страйк.— Не дивно, що ти засмучена.