Убивчий білий

— Напередодні ввечері Кінвара й татко посварилися, просто перед тим, як я підійшла до тебе й Шарлі. Татко сказав, що запросив Рафа вранці приїхати до квартири на Ебері-стріт. Кінвара аж сказилася. Спитала, чому татко їй не сказав. Татко просто всміхнувся, і тут її і вкурвило.

— Але чому...

— Бо вона всіх нас ненавидить,— відповіла Іззі, правильно вгадавши, про що Страйк хоче спитати. Вона міцно зціпила руки, аж кісточки побіліли.— Вона завжди ненавиділа все і всіх, з ким треба змагатися за увагу татка, й особливо ненавидить Рафа. Він дуже схожий на матір, а Кінвара страшенно переймається через Орнеллу, бо та досі дуже вродлива. Ще Кінварі не подобається, що Раф хлопчик. Вона завжди боялася, що він замінить Фредді, що навіть знову потрапить у заповіт. Кінвара вийшла за татка через гроші. Вона ніколи його не кохала.

— Ти кажеш, «знову потрапить»...

— Татко викреслив Рафа з заповіту, коли той збив... коли той потрапив у ту аварію. За цим, звісно, стояла Кінвара, то вона завжди під’юджувала татка взагалі порвати з Рафом... хай там як, коли татко сказав нам у Ланкастер-гаузі, що запросив Рафа до себе, вона аж примовкла, а за кілька хвилин раптом заявила, що йде. І пішла. Каже, що повернулася на Ебері-стріт і лишила таткові прощальну записку... але ж ти там був. Мабуть, бачив записку?

— Так,— відповів Страйк.— Бачив.

— Так, і отже, вона стверджує, що написала записку, склала речі, а тоді поїздом повернулася до Вулстоуна. З того, як поліція нас розпитувала, зрозуміло, що вони думають, ніби татко вкоротив собі віку через Кінвару — але то смішно навіть казати! їхній шлюб був проблемним багато років. Гадаю, він уже кілька місяців як розгледів, що вона за птиця. Кінвара верзла казна-що і розігрувала мелодрами, щоб утримати таткову увагу. Я тобі точно кажу, якби татко дізнався, що вона таки дійсно йде, він би зрадів, а не надумав самогубство... але, звісно, він би не сприйняв ту записку серйозно, він би чудово знав, що то просто спектакль. Кінвара має дев’ять коней і жодного джерела прибутку. Її з Чизвелл-гаузу довелося б витягати силоміць, точно як Тінкі Першу... то третя дружина мого дідуня,— пояснила Іззі.— Чоловіки з роду Чизвеллів, здається, западають на жінок з цицьками і кіньми.

Почервонівши під ластовинням, Іззі втягнула повітря і заявила:

— Я вважаю, що Кінвара вбила тата. Не можу викинути цього з голови, не можу зосередитися більше ні на чому, тільки про це й думаю. Вона була впевнена, що між татком і Венецією щось є: стала підозрювати, щойно побачила Венецію, а тоді розпитування «Сану>> зовсім її упевнили, що є привід перейматися. Мабуть, Кінвара подумала, що татко хоче повернути Рафа на знак початку нової ери. Гадаю, вона потовкла свої антидепресанти і непомітно насипала таткові у сік — він завжди починає день зі склянки соку, гака звичка,— а тоді, коли він став засинати і не міг чинити опору, вона надягнула йому на голову пакет і вбила. А вже потім написала записку і прикинулася, що то вона збиралася подати на розлучення. І вже тоді, гадаю, тихцем поїхала до Вулстоуна і прикинулася, що вже там була, коли татко помер.

Іззі задихнулася, намацала хрест на шиї і почала знервовано ним гратися, чекаючи на реакцію Страйка. Обличчя в неї було водночас знервоване і зухвале.

Страйк мав справу з кількома самогубствами військових і знав, що горе рідних часто набуває надзвичайно отруйних форм, мов ядуча рана, що болить навіть сильніше, ніж у людей, чиїх близьких забрали ворожі кулі. Він мав власні міркування щодо того, як саме зустрів смерть Чизвелл, але не збирався ділитися ними зі збентеженою й убитою горем жінкою. Діатриба Іззі вразила його головно ненавистю, яку вона плекала до мачухи. Іззі висунула проти Кінвари серйозне звинувачення, і Страйк хотів знати, що саме переконало Іззі в тому, що дитинна, капризна пані, з якою він п’ять хвилин їхав у машині, здатна спланувати таку скрупульозну страту.

— Поліція,— промовив він нарешті,перевірила переміщення Кінвари, Іззі. У таких випадках найперша підозра падає на чоловіка чи дружину.

— Але вони Їй вірять,— гаряче відповіла Іззі.— Я бачу, що вірять.

«Тоді це і є правда»,— вирішив Страйк. Він був надто високої думки про лондонську поліцію і не міг навіть подумати, що вони виявлять халатність у вивченні переміщень жінки, яка мала доступ до місця вбивства і вживала ліки, що їх знайшли в тілі.

— Хто ще знав, що татко вранці п’є помаранчевий сік? Хто мав доступ до амітриптиліну, до гелію...

— А вона визнає, що купила гелій? — спитав Страйк.

— Ні,— відповіла Іззі,— але чого б їй це визнавати? Вона просто сидить і корчить із себе істеричну дівчинку...— Тут Іззі заверещала тоненьким голосом: — «Я не знаю, як він потрапив у будинок! Чого ви на мене напосілися, облиште мене, я вдова!» Я казала поліції, вона понад рік тому кинулася на татка з молотком.

Страйк застиг, не донісши до губ чашку з неапетитним чаєм.

— Що?