Убивчий білий

Метью так рішуче не цікавився подробицями справи Чизвелла після всіх сварок, які вона викликала між ними, що не було сенсу розповідати, де була Робін, чию роль грала, що, власне, сталося. Коли попрощалися, Робін пішли між блукальцями-туристами і п’ятничними пияками, знаючи, що коли б хто випадково підслухав цю розмову, то подумав би, що говорять люди, які просто опинилися поруч за волею обставин і не дуже люблять одне одного.

— Пиво будеш? — спитав Страйк, піднімаючи упаковку з чотирьох банок «Теннентсу».

— Так, будь ласка,— відповіла Робін.

Вона так і сиділа в короткій сукні й високих черевиках на шнурівці, але фарбоване крейдою волосся забрала у хвіст, макіяж змила, а темні лінзи вийняла. Побачивши обличчя Страйка у вечірньому світлі, Робін подумала, що вигляд він має кепський. Зморшки біля губ і на лобі були глибші, ніж зазвичай; мабуть, їх проклав щоденний, ненастанний біль. Ходив Страйк теж незграбно, повертався верхньою половиною тіла, старався не кульгати, коли ніс пиво до її столу.

— Що ти сьогодні робив? — спитала Робін у Страйка, поки Барклей накладав собі їжу.

— Стежив за Ґерайнтом Вінном. Він тулиться в занюханому пансіоні за п’ять хвилин ходу від подружньої оселі. Ходив за ним аж до центру Лондона і назад до Бермодсі.

— Ризиковано за ним ходити,— відзначила Робін.— Він знає тебе в обличчя.

— Ми могли стежити за ним хоч утрьох, і він би нічого не помітив. Відколи я його востаннє бачив, він аж схуд.

— Куди він ходив?

— Поїсти до закладу біля Палати громад. Називається «Підваліум». Вікон немає, чисто склеп.

— Життєрадісна місцина, мабуть,— сказав Барклей, сідаючи на дерматиновий диван і починаючи їсти свої свинячі тюфтельки в кисло-солодкому соусі.

— Він ніби сумний голуб, що летить до свого голубника,— мовив Страйк, висипаючи собі на тарілку цілу коробку локшини по-сингапурському,— ходить на місця колишньої слави разом з туристами. Потім він пішов на вокзал Кінгс-Кросс.

Робін, яка накладала собі пророщені паростки сої, завмерла.

— По мінет у темній підворітні,— буденно провадив Страйк.

— Тьху,— пробурчала Робін, накладаючи собі їжу далі.

— І що, ти то бачив на власні очі? — зацікавився Барклей.

— Ззаду. Пробився через передні двері, вибачився, позадкував. Він не зміг би мене впізнати. Після того Ґерайнт купив собі пару нових шкарпеток в «Асді» й повернувся до пансіону.

— Бувають і гірші дні на роботі,— сказав Барклей, який уже наполовину доїв свою порцію. Спіймавши погляд Робін, він з повним ротом їжі додав: — Жінка хоче, щоб до пів на восьму я вже вертався домів.

— Гаразд, Робін,— сказав Страйк, обережно сідаючи на стілець, який приніс зі свого кабінету,— давай послухаємо, що Джиммі та Флік кажуть одне одному, коли думають, що ніхто не чує.

Він розгорнув записник і дістав ручку з горнятка на її столі, залишивши ліву руку вільною, щоб нагрібати нею сингапурську локшину. Енергійно жуючи, Барклей з цікавістю нахилився вперед. Робін поклала мобільний на стіл екраном догори і натиснула «пуск».

Якусь мить чути було лише кроки — то Робін виходила з вікканської крамниці, вирушаючи на пошуки їжі.

«Я думав, ти тут сама»,— почувся голос Джиммі, негучний, але чіткий.

« Вона на випробувальному терміні,— відповіла Флік.— А де Сем?»

«Домовився пізніше зустрітися з ним у тебе. Так, де твоя сумка?»

«Джиммі, я не...»

«Може, ти помилково поклала його до себе».

Знову кроки, скрегіт по дереву, шурхіт шкіри, дзвін, стукіт, шелест.

«Це тупо провал».

«Та не брала я його, скільки разів казати? І ти не маєш права копирсатися у моїй...»

«Це дуже серйозно. Він був у мене в гаманці. Де він подівся?»

«Десь загубив, хіба не міг?»

«Або хтось його поцупив».

«Нащо мені його цупити?»

« Підстрахуватися ».

«Та це просто...»

«Але якщо ти так вирішила, то не забувай: це ти вкрала, тож провина ляже й на тебе, а не лише на мене. Ти навіть більше винна».

«Я туди, власне, пішла лише заради тебе, Джиммі!»

«Отаке ти співатимеш? А тебе ніхто не силував. Згадай, ти сама це все почала».

«Так, а тепер жалкую!»

«Пізно жалкувати. Я хочу повернути папірець, і тобі теж варто цього хотіти. Він доводить, що ми мали туди доступ».

«Тобто це доводить зв’язок між ним і Вілл... ай!»

«Та ну, то було не боляче! Ти применшуєш біль жінок, яким дійсно дістається, коли граєш жертву. Я зараз не жартую. Якщо ти його взяла...»

«Не смій погрожувати...»

«А що ти зробиш, побіжиш до мамки й татка? Як воно їм буде, коли взнають, які справи крутить їхня дівчинка?»

Швидке дихання Флік перетворилося на схлипування.

«Ти вкрала в нього гроші, та й по тому»,— сказав Джиммі.

«Ти тоді думав, що то жарт, казав, що він це заслужив...»

«У суді так скажеш, побачиш, що буде. Якщо спробуєш себе врятувати, а мене скинути під автобус, я без проблем скажу поліцаям, що ти сама в цьому замішана від початку. Тож якщо той папірець з’явиться десь, де я б не хотів його бачити...»

«В мене його немає, я не знаю, де він!»

«...то я тебе попередив. Давай сюди ключ від дверей».

«Що? Нащо?»

«Бо я іду до тої богадільні, яку ти звеш своєю хатою, і все там обшукаю разом із Семом».

«Без мене ти туди не підеш...»