Убивчий білий

— Привіт,— відповіла вона.— Вибач, не чула, що ти дзвонив.

— Та нічого. Нормально переїхала?

— Нормально,— відповіла Робін.

— Просто хотів тобі сказати, що найняв нового підрядника. Звати Сем Барклей.

— Чудово,— відповіла Робін, дивлячись, як виблискує мушка на розкішній рожевій троянді.— Що за один?

— Армійський,— сказав Страйк.

— Військова поліція?

— Е... не зовсім.

Коли Страйк розповів їй історію Сема Барклея, Робін зрозуміла, що всміхається.

— Отже, ти взяв на роботу маляра-декоратора, що любить подиміти шмаллю?

— Він вживає шмаль через вейп,— виправив Страйк, і Робін зрозуміла, що він там теж усміхається.— Турбується про здоров’я. Дитина народилася.

— Ну, за описом він... цікавий.

Робін зачекала, але Страйк нічого не сказав.

— Побачимось у суботу ввечері,— мовила вона.

Робін відчувала себе зобов’язаною запросити Страйка на їхні з Метью входини, оскільки запросила і їхнього найчастішого й найнадійнішого підрядника, Енді Гатчинса, а отже, не запросити Страйка буде дивно. Вона здивувалася, коли він прийняв запрошення.

— Так, побачимося.

— А Лорелея прийде? — спитала Робін, прагнучи говорити недбало, але не маючи певності, що вдалося.

Страйк у центрі Лондона вирішив, що почув у її тоні сардонічну ноту, ніби Робін запрошувала його визнати, що його дівчина називається абсурдним псевдонімом. Колись він зачепився б за це, почав би питати, що за проблема з іменем «Лорелея», радо посперечався б... але це були небезпечні води.

— Так, вона прийде. Запрошення на двох...

— Авжеж, на двох,— поспіхом погодилася Робін.— Гаразд, побачимося...

— Зажди,— попросив Страйк.

Він сидів у офісі сам, бо відіслав Деніз додому. Та не хотіла йти, адже тимчасовим платять погодинно, і тільки коли Страйк запевнив, що заплатить як за повний день, Деніз зібрала речі, не замовкаючи ні на мить.

— Удень сталася дивна річ,— сказав Страйк.

Робін уважно, не перериваючи, вислухала живу оповідь Страйка про короткий візит Біллі. Під кінець вона вже навіть не переймалася через холодність Страйка. Він говорив, як Страйк минулорічний.

— Він точно психічно хворий,— сказав Страйк, вдивляючись у чисту блакить неба за вікном.— Можливо, в стані гострого психозу.

— Так, але...

— Знаю,— відповів Страйк. Він узяв записник, з якого Біллі видер аркуш з недописаною адресою, і неуважно покрутив його у вільній руці.— Чи він психічно хворий і тому думає, що бачив, як задушили дитину? Чи він психічно хворий і таки бачив, як задушили дитину?

Обоє трохи помовчали, кожен на свій лад обмірковуючи історію Біллі та знаючи, що інший робить те саме. Коротку дружню мить роздумів перервав кокер-спанієль, який непомітно для Робін вийшов з руж і без попередження поклав свій холодний ніс їй на тепле коліно. Робін зойкнула.

— Що за чорт?

— Та нічого... собака...

— Де це ти?

— На цвинтарі.

— Що? Нащо?

— Просто вивчаю район. Я краще піду,— сказала вона, спинаючись на ноги.— Мені ще вдома меблі збирати.

— Гаразд,— озвався Страйк з давнішою холодністю.— Побачимося в суботу.

— Я страшенно перепрошую,— сказала підстаркувата власниця спанієля, коли Робін поклала мобільний у сумочку.— Ви боїтеся собак?

— Зовсім ні,— відповіла Робін, усміхнулася і погладила золотаву голову пса.— Він просто заскочив мене зненацька, та й усе.

Ідучи додому повз гігантські черепи, Робін думала про Біллі, якого Страйк описав так яскраво, що здавалося, ніби Робін з ним теж знайома.

Глибоко задумана, Робін уперше за тиждень не підняла очей на паб «Білий лебідь», як проходила повз. Високо над вулицею на розі будинку висів самотній різьблений лебідь, і щоразу, коли Робін проходила під ним, вона згадувала своє буремне весілля.

4

...але що ти в такому разі пропонуєш робити в місті?

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

За шість із половиною миль від Робін Страйк відклав мобільний і закурив цигарку. Цікавість Робін до його історії була втішною після допиту, який він витримав за півгодини по тому, як Біллі втік. Двоє полісменів, що прийняли дзвінок Деніз, відверто насолоджувалися можливістю змусити знаменитого Корморана Страйка визнати, що й він може помилятися, коли виявили, що той не зміг дізнатися ні прізвища, ні адреси цього Біллі з можливим психозом.

Проміння надвечірнього сонця упало на блокнот на столі під кутом, і стало видно слабкі відтиски. Страйк кинув цигарку в попільничку, яку колись давно украв у барі в Німеччині, схопив записника і покрутив його так і сяк, намагаючись за відтисками розрізнити літери, тоді потягнувся по олівець і легенько замалював сторінку. Скоро проступили незграбні великі літери — можна було чітко розібрати назву «Чарлмонт-роуд». Пишучи номер будинку чи квартири, Біллі натискав легше, ніж коли писав назву вулиці.

Один зі слабких відтисків скидався на «5» чи, може, недописану «8», але було місце під ще одну цифру чи, може, літеру.