Убивчий білий

З нездорової цікавості Страйк зачекав і за чверть години побачив, як партнери виходять з будівлі. Страйків клієнт був високий, з білим волоссям; Жуан — гладенький чепурун з оливковою шкірою і блискучим чорним волоссям, любитель костюмів-трійок. Страйк зачекав, поки вони сядуть у таксі й поїдуть, тоді позіхнув, потягнувся і подумав, що треба йти додому, може, спершу зазирнувши в ресторан їжі на виніс.

Майже мимохіть він дістав гаманець і видобув з нього зібганий аркуш, на якому проступала назва вулиці Біллі.

Цілий день Страйк думав про те, що треба піти і пошукати Біллі на Чарлмонт-роуд, якщо Док Жуан піде з роботи раніше, але тепер він стомився, ще й нога боліла. Якби Лорелея знала, що у Страйка вільний вечір, то чекала б на дзвінок. З іншого боку, вони завтра йдуть до Робін на входини, і якщо сьогодні заночувати у Лорелеї, завтра після вечірки теж важко буде викрутитися. Страйк ніколи не проводив двох ночей поспіль у квартирі Лорелеї, навіть коли мав нагоду. Йому подобалося обмежувати її право на його час.

Ніби сподіваючись, що його якось відмовить погода, Страйк глянув у чисте червневе небо й зітхнув. Вечір був ясний і чудовий, а в агенції стільки роботи, що не знати, коли ще випадуть вільні дві години. Якщо хоче зазирнути на Чарлмонт-роуд, доведеться йти сьогодні.

5

Я не дуже розумію твій острах перед громадськими зібраннями... і перед тією публікою, що туди ходить.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Подорож збіглася з годиною пік, тож від Гарлі-стріт до Іст-Гему Страйк їхав понад годину. Поки знайшов Чарлмонт-роуд, кукса вже боліла. Глянувши на довгу вулицю з рядами житлових будинків, Страйк пожалкував про свою нездатність просто списати Біллі як звичайного психа.

Терасовані будинки являли собою строкате видовище — одні цегляні, інші потиньковані чи облямовані ріняком. У вікнах висіли британські прапори: ще одна ознака олімпійської лихоманки, хоч, може, вони лишилися після королівського ювілею. У маленьких палісадниках перед будинками зробили мінігороди чи влаштували звалища — кому що було до смаку. Посеред дороги лежав брудний матрац — хтось, видно, ніс і покинув.

Перший погляд на оселю Джеймса Фарадея не дав Страйкові приводу сподіватися, що він уже на місці, бо це був один з найдоглянутіших будинків на цілій вулиці. Перед дверима був крихітний ґанок, оздоблений кольоровим склом, у вікнах виднілися фіранки з рюшами, поштова скринька виблискувала міддю на сонці. Страйк натиснув пластиковий дзвоник і заждав.

Досить скоро двері відчинила затуркана жіночка. Вибігла сіра смугаста кішка, яка, здавалося, тільки й чекала на нагоду втекти. Сердите обличчя жіночки не надто поєднувалося з фартушком, прикрашеним персонажами з «Любов — це...». З будинку сильно відгонило смажениною.

— Добридень,— привітався Страйк, у якого від запаху аж слина потекла.— Не знаю, чи можете ви мені допомогти. Я шукаю Біллі.

— Вам дали не ту адресу. Тут ніяких Біллі немає.

Жіночка зібралася зачиняти двері.

— Він сказав, що живе у Джиммі,— мовив Страйк до дедалі вужчої щілини.

— Джиммі тут теж немає.

— Даруйте, але такий собі Джеймс начебто проживає...

— Його ніхто не називає Джиммі. У вас неправильна адреса.

І вона зачинила двері.

Страйк і сіра кішка подивилися одне на одного; кішка дивилася зверхньо, а тоді всілася на килимок і почала вилизуватися, всім виглядом показуючи, що й думати забула про Страйка.

Страйк повернувся на тротуар, підкурив цигарку і роззирнувся. Він прикинув, що на Чарлмонт-роуд зо дві сотні будинків. Скільки часу піде на те, щоб постукати у всі двері? Більше, ніж він має сьогодні ввечері, й більше, ніж матиме у найближчому майбутньому. Він рушив уперед, збентежено (ще й нога чимдалі дужче боліла) поглядаючи на вікна і на перехожих — може, хтось виявиться схожим на чоловіка, з яким він учора познайомився. Двічі Страйк питав людей, які заходили до будинків чи виходили з них, про «Джиммі й Біллі», чию адресу він буцімто загубив. Обидва рази йому відповіли, що не знають таких.

Страйк простував далі, стараючись не кульгати.

Врешті-решт він дійшов до групи будинків, які викупили і переробили під квартири. Тісними парами стояли вхідні двері, палісадники були забетоновані.

Страйк сповільнив кроки. На одних з найбільш занедбаних дверей, з яких лущилася біла фарба, висів пошарпаний аркуш формату А4. Слабка, але така знайома цікавість (яку Страйк у житті не назвав би словом «інтуїція») спонукала його підійти.

На аркуші було оголошення:

Зібрання о 7.30 перенесено з пабу до громадського центру «Джерело» на Вікаридж-лейн — у кінці вулиці ліворуч.

Джиммі Найт

Страйк пальцем підчепив аркуш, побачив, що номер будинку закінчується на «5», тоді опустив папірець і зазирнув у запорошене вікно на першому поверсі.