Українські жінки у горнилі модернізації

Одного лише не змогли знищити селекціонери диявола: статевого потягу. Незважаючи на заборони, карцер, голод та приниження, він жив та процвітав значно відвертіше і безпосередніше, аніж на волі. Те, над чим людина на свободі, можливо, сто разів би подумала, тут траплялося запросто, як у вуличних котів. Ні, це не була розпуста борделю. Тут була справжнє, «законне» кохання, з вірністю, ревнощами, стражданнями, болем розлуки і страшною «вершиною любові» — народженням дітей.

Хава Воловин, 1916 р. н.

У таборовій культурі політв’язнів особливе місце посідало таємне внутрішнє листування. Через обмін записками люди знайомилися, ставали близькими друзями, підтримуючи регулярне спілкування протягом тривалого часу. У деяких випадках така дружба залишалася на роки або й на усе життя, а інколи переростала у кохання і згодом призводила до створення сім’ї. Наприклад, Ганна Кислиця-Скавінська (1927 р. н.) отак таємно листувалася з незнайомим їй чоловіком, а після виходу з табору у 1956 р. ще шість років чекала на звільнення свого коханого (якого перед тим навіть ніколи не бачила), щоб одружитися. Часом молоді люди не лише закохувалися, а й потайки вінчалися у таборі, зрідка у них навіть народжувалися діти: відомо про вінчання кількох пар в’язнів, які перед тим таємно листувалися тривалий час, під час Кенгірського повстання.

Відстежуючи життєві траєкторії жінок-політв’язнів, нескладно помітити, що значна їх частина вийшла заміж буквально у перші роки після звільнення, у період примусового поселення (без права виїзду на батьківщину). Порівняно молоді люди спрагло шукали спілкування, а в період масового звільнення і послаблення табірного режиму знайомилися, зустрічалися і швидко створювали сім’ї. Втративши багато років у неволі, жінки квапилися жити, прагнули надолужити втрачений час та використати чи не останній шанс створити сім’ю, відчути затишок власного дому та емоційну підтримку людини, яка розумітиме і поділятиме досвід неволі, щоб спільно будувати своє життя з нуля.

Ми вже не були ті веселі жартівливі дівчата й хлопці. Всі задумувалися над тим, як жити далі. Стали нареченими, але говоримо не про кохання, а хто де був, що пережив, і думаєш, хто він, той хлопець з іншої області, хто його родина… І все-таки нас об’єднувала одна доля (…) Хто одружився й одержав кімнатку, радів, що вже є свій куточок і своє віконце. Хоча починати сімейне життя прийшлось із однієї ложки, але й це було велике щастя.

Ганна Позняк, 1925 р. н.

Нерідко вибір подружжя був доволі випадковим, можливості для роздумів і зважених рішень були обмеженими, а процес сватання до щойно звільнених дівчат з боку чоловіків зводився буквально до пропозиції одруження. Фактично, не маючи змоги ближче познайомитися і відтак свідомо обрати партнера (майбутнього чоловіка), дівчата все ж воліли пов’язати своє майбутнє з українськими чоловіками, до яких, вочевидь, мали більшу довіру. Національна спорідненість та спільні світоглядні цінності мали стати підґрунтям для сімейного порозуміння, заступивши романтичні почуття.

Привезли на Алтай в якесь сільце, відкрили жіночий вагон і чоловічий. Чоловіки обступили жіночий вагон. Котра тільки збирається вийти з вагона, тут же по черзі [чоловіки підходять], аж до бійки доходить, крик: «Моя!» Дівчата перестали виходити, бо біля вагону самі чужинці. Почали кричати: «Хлопці, де ви?!» А тоді наші хлопці, їх більше, відтиснули тих чужинців, і так само по черзі, хто кому попався, забирали дівчат. Ганя дісталася якомусь гарному хлопцеві з Карпат, Андрієві.

Ганна Заячківська-Михальчук, 1919 р. н.