Українські жінки у горнилі модернізації

Я побачила жахливу картину. Тут були матері, що тільки народили дітей. Родильний дім і так званий діточий приют були за зоною тільки через колючі дроти. Діти вважалися вільними громадянами Радянського Союзу, а їхні матері «політичними злочинцями». Конвой водив матерів за зону щотригодини, кормити маленьких діток, і так цілодобово. Приходять мамки в барак, киплять воду, добавляють трошки цукру, який їм давали, і п’ють, щоб прибуло молоко, бо через три години знову треба йти. Хто масажує груди, хто зціджує молоко, яке дитина не виссала (…) Вони навіть не роздягалися, щоб скорше вспіти та побути довше з дитиною. В котрої матері пропадало молоко і вона не кормила, то її зразу відправляли на той лагпункт, звідки вона прибула, а то були в більшості лісоповальні табори.

Ганна Позняк, 1925 р. н.

З огляду на виняткове значення дітей для невільниць і вкрай регламентований режим контакту матері з дитиною, чи не кожна жінка, що народила, прагнула потрапити на роботу в дитбудинок: щоб бути ближчою до дитини і мати змогу дбати про неї, щоб мати кращі умови праці (у закритому приміщенні, без надривних фізичних навантажень, з доступом до їжі тощо).

Спогадами, документами та дослідженнями підтверджується: умови утримання у більшості табірних закладів для дітей були неприйнятними, через що діти відставали у фізичному та розумово-емоційному розвитку, а рівень їх захворюваності і смертності був високим. Більшість дітей, народжених у неволі, були приречені на смерть уже в перший рік свого життя. У 1947 р. з кожної тисячі дітей загинуло 409, у 1949-му — 200, у 1953-му — 46 дітей. До того ж адміністрація таборів постійно занижувала ці показники, приховуючи реальну кількість загиблих малюків.

Спілкування матерів з дітьми було суворо регламентоване, обмежене в часі, залежало від багатьох чинників: віку дитини, типу утримання немовлят (у так званому бараці для «мамок» у межах табору чи в дитбудинку за його межами), від людяності адміністрації, від типу робіт, які виконувала жінка, від її поведінки (за порушення режиму матір могли покарати обмеженням доступу до дитини). Ключовим фактором, однак, залишався вік дитини: у більшості випадків немовлята віком до 1 року вважалися такими, що перебувають на грудному харчуванні, що, відповідно, передбачало кількаразове відвідування матерями (за умов збереження лактації).

Утім, нерідко у виснажених жінок грудне молоко зникало вже за кілька місяців після пологів, що означало переведення в загальний барак та на загальні роботи, а також різке зменшення кількості або й заборону візитів до дитини.

Так чи інакше, діти не могли перебувати в місцях позбавлення волі тривалий час, тож тих малюків, яким вдалося вижити під час етапу чи у табірних яслах, згодом (коли маля досягало віку 1–2 років) остаточно відбирали в матерів. Дітей «ворогів народу» забирали на виховання родичі, або, що траплялося частіше, відправляли до державних дитбудинків, де давали нове прізвище. Слід таких дітей міг бути втрачений назавжди.

Страх назавжди втратити дитину, невідомість про її долю виснажували матерів-невільниць. Зі спогадів стає очевидним, якою травмою для кожної з жінок була розлука з дітьми, особливо коли тих відправляли у сиротинці.