Українські жінки у горнилі модернізації

Матерям дозволяли віднести свою дитину на «вахту», а там «вольні» з материнських рук виривали дітей. То було неймовірно жахливе видовище: матері плакали, кричали, вили, як вовчиці, кусали «вольним сестрам» руки, пригортали свої кровиночки до себе… Дитячі голоси вливались в розпач розлуки, а жаль дитини виривався словом «Мамо!» Страшні розпачливі крики роздирали серце, усе змішувалося з дитячим плачем (…) Жінка, яка була засуджена на 10 років, мала надію довідатися, що десь там знайдеться добре жіноче серце, що хтось напише щось їй про дитину. Але така, яку засудили на 25 років, була позбавлена надії довідатися що-небудь про свою дитину, де вона є, і не знала, чи взагалі її колись побачить.

Анна Гошко-Кіт, 1926 р. н.

Матері, яких розлучили з дітьми під час арешту, потерпали не тільки від розлуки з ними, а й від того, що часто не було нічого відомо про їхню долю. Ці переживання додавали гіркоти, та саме почуття материнського обов’язку змушувало жінок не здаватися та стійко витримувати неймовірні труднощі. Мрії про майбутню зустріч з дитиною, сподівання знайти її після звільнення та відновити родину давали надію на майбутнє, сили витримувати всі випробування, спонукали жити далі.

Проблема розриву та поновлення стосунків між матерями-політв’язнями та їхніми осиротілими на довгі роки дітьми вкрай складна. Виховані у радянських сиротинцях чи під опікою родичів, діти не отримували материнської любові і турботи, їм важко було зрозуміти, чому мами не було поруч. Про це жінки згадують вкрай рідко. Декому вдавалося налагодити листування з підростаючими дітьми і в такий спосіб підтримувати більш-менш регулярний зв’язок: цікавитися справами сина чи доньки, давати поради, настанови, напучувати, жити інтересами дітей. Саме так вибудовувала стосунки з сином протягом 25 років неволі Катерина Зарицька (1914 р. н.): її листи сповнені материнської любові і турботи, вона підбадьорювала його і заохочувала до добрих вчинків, критикувала за хиби.

Аналізуючи спогади жінок про драматичний досвід материнства у неволі, важко не погодитися з думкою Л. Максимової: «Материнство давало їм [жінкам] “друге дихання”, з’являвся смисл життя, спалахувала згасла надія на нормальне життя (…) Природне почуття турботи про нащадків допомагало їм вижити і відчути свою соціальну жіночу роль». У таборах і в’язницях роль матері (виконувана реально на місці чи пережита дистанційно), попри всі емоційні й фізичні страждання, дозволяла жінкам залишатися жінками, підживлюючи їхню гендерну ідентичність, яка перебувала під загрозою.