Українські жінки у горнилі модернізації

Який контингент попадав у «мамки»? Неоднорідний. Там були молоді дівчатка-битовички, котрі (…) вагітніли, народжували, попадали на легку працю, вигодовували дитину й народжували знов. Це був також метод легше прожити. Народжували й старші жінки — селянки, інтелігентки літ під п’ятдесят. Цих томила спрага материнства. Вони забували про батьків і самовіддано присвячували все життя, всю любов своєму останньому дитяті (…) Їх було досить багато, цих запізнілих матерів, і дивитися на них було боляче. Вони були подібні скоріше до вдів, але чоловіки їхні були випадкові і здебільшого, так би мовити, не кращі (…) Материнство давало певне полегшення в роботі, тому на це часом йшли навіть навмисне, і, як показала амністія матерям, розрахунок виявився правильним. Все ж багато жінок не зважувалися на цей тернистий шлях.

Надія Суровцева, 1896 р. н.

Для політв’язнів найчастішою причиною вагітності (окрім зґвалтування) ставав свідомий вибір жінки — її готовність і прагнення народити дитину за всяку ціну. Хава Волович у своїх спогадах «Про минуле» визнає, що саме невимовне почуття самотності і потреба любити спонукали її наважитися на народження дитини в ув’язненні. Материнство давало жінкам певну ілюзію контролю над своїм життям. Для деяких жінок народження дитини стало способом протидії дегуманізуючому режимові ГУЛАГу: вони залишалися жінками всупереч обставинам. У таборах ставлення до дітей було особливе: їх сприймали як спогад про минуле, як надію на майбутнє, вони були об’єктом загальної любові. У численних жіночих спогадах містяться розповіді не лише про жертовне, на рівні з фанатизмом, ставлення матерів до дітей, а й винятково турботливе та ніжне ставлення до малят та інших жінок.

Вагітність, народження та вигодовування дитини у таборі не мали нічого спільного з нормальними практиками материнства. Далеко не кожна вагітність була бажаною, і не кожна жінка, що (добровільно чи під примусом) мала зв’язок з чоловіком, готова була стати матір’ю і дати життя дитині у тих нелюдських умовах. Надія Суровцева згадувала: «Кількість абортів, розуміється, була величезна. Вагітности спочатку намагалися позбутися: тягали важке, стрибали з чогось, пили хіну, дістаючи її правдами і неправдами, робили аборти, вмирали, та якщо не вдавалося нічого чи бракувало сміливости, то признавалися. За місяць ішли у відпустку, народжували в табірній лікарні, а тоді починався страдницький шлях матері-ув’язненої». Характерно, що попри заборону штучного переривання вагітності, яка діяла в СРСР з 1936 до 1955 р., у жіночих спогадах натрапляємо на розповіді про те, що у таборах їх таки напівтаємно практикували. Загалом позиція керівництва ГУЛАГу щодо переривання вагітності в ув’язнених була суперечливою і неоднозначною: десь жінок примушували до аборту, деінде адміністрація закривала на це очі, а десь жінку карали за аборт додатковим терміном ув’язнення. Нескладно уявити величезний ризик, на який наражали жінок такі процедури за відсутності кваліфікованого медперсоналу та за неналежних умов. Жінки-політв’язні, яких у таборах і в’язницях примушували до аборту, зазнавали відкритого порушення своїх репродуктивних прав.

Дітей, що народилися у неволі чи потрапили туди немовлятами разом зі своїми засудженими матерями, вилучали й утримували окремо від жінок у державних інституціях при таборах (дитбудинку, яслях, дитмістечку, дитячому бараку, притулку тощо). Породіль у таборах утримували окремо від решти, у так званих «бараках мамок».