Українська байка

Найшли всі біди  на звірей,
Спіткала їх лиха  година,
Неначе за гріхи  людей, —
Уже з них  здохла  половина!
Чи  пошесть то була,  чи мор,
Не  знав  того  ні жоден  звір.
Але ж як  всім  прийшло вже  круто,
То спало  з язиків їх путо.
Давай  вони  у всіх питать
І знахарів таких  шукать,
Щоб їм порадити уміли
І, як  спасаться, научили.
Знайшли вони  Крота.
Отшельник!.. Смирний!.. Чистота!..
Яка  в їм доброта!..
Нема уже ліпшого скота.
— Смирнесенький, порадь і зжалься ти над  нами!
Не  бійсь  нас,  не втікай од нас  тими  норами!..
Мор, голод  і жара!
Сих  кар  нам  не знести!..
Як  зуби  нам  свої  і як  шкурки спасти?
Як  би нам  з салом уціліти,
Щоб не пропали наші  діти?
Нещастя се нас  всіх до тебе  привело
Спитать тебе:  за що  терпим таке  ми  зло?..  —
Смирений Крот
Од посту  свій  засохший рот
В велику силу  міг роззявить,
Два  зуби  виставив і так  до них  гугнявить:
— Ох! біди  сі лихі:
І мор,  і голод  — все за наші  се гріхи!..
Іначе ж з наших шкур  гріхів не можна збути,
Як  тільки  кинутись всім  треба  до покути,
Хто, як,  чим  согрішив — все виявити треба
І тим  ніколи більш  не прогнівляти неба.
— Так,  так! Ми  грішні всі!..
Од першого Осла
Аж до посліднього смердючого Козла...
Сам  Лев неправ!.. Неправа й Кішка!..
Лизнули в піст  м’ясця!.. Забули, що  то грішка!..
Кроту  ми  всі свої  розкажемо гріхи.
— Ох,  ваші  на мене  надії  всі плохі!..
Шукайте, хто святіший,
А я од всіх грішніший!..
Глядіте: от вам  Вовк!
Сто  раз  мене  смирніший,
Хіба то голод  вже  аж в сук його  зігне,
Що  поневолі він  тоді когось давне;
А то ніколи він  не зробить даром  шкоди.
А я й без голоду,  — щоб  мордочку свою
Потішить, — все псую:
Поля, ліса,  сади,  городи. —
Тут гірко  Кротик заридав,
Хоч,  бачся, і очей  не мав,
А втершись лапкою, він  показав на воду
І так  сказав всьому звіриному народу:
— Щоб зубки  нам  свої  і шкурочки спасти,
До Щуки треба  нам  гріхи  свої  нести.
(Та  як  іти у тую воду
Сліпим Кротам, не знавши броду!)
О,  Щука постниця! Живе в воді  сто  літ,
Раз  тільки  в місяць їсть обід!..
Вона  в свій  довгий вік не зробить стільки бід,
Як  я зроблю в одно  їх літо,  —
А все те од звірей в моїй  норі  закрито!.. —
Як  тільки  Кріт  одсповідавсь
І всім  в гріхах своїх  признавсь,
То зараз  перестав у світі  мор  і голод,  —
І де була жара, повіяв топкий холод.

Були  ж колись такі  Кроти,

Що  вміли  всіх звірей спасти.
Кроти — звірки сліпі,  чужих  гріхів не бачуть,
А об своїх  таки  хоть під час  мору  плачуть,
Не  так,  як  людськії Кроти, —
Самі  не грішні — хоч умерти,
А тільки  другим  все гріхами  колють очі,
Що  й слухать  їх не стало  мочі.
Коли б нам  де знайти таких  людських Кротів,
Тоді  б то хліб родив,
А сіно  й поготів:
Кроти б землі  не рили,
А люди  б їх любили,
І люди, й звірі  смирно б жили;
І їсти  мали  б що,  і Бога  б всі хвалили.