Unknown

Помикевич. Та ти не знаєш ще, Мілено, що отець Румега виказав стільки доброго серця і переконав мене, що послуванпя було б для мене щонайменше шкідливе.

Помикевичева. Ти теж, Ахіле?! ³⁴

Помикевич. Отець Румега, як людина вповні сві­дома своїх національних обов’язків, погодився далі двига­ти посольське ярмо, Мілено.

Помикевичева. А ти ж, Ахіле...

Помикевич. Я стану директором нового Банку пайсолодшого серця приснодіви у Львові, не без помочі з боку всеч-ч-чеснішого отця Румеги...

Румега кланяється.

О. Румега. Помагати своїм стало найбільшою ра­дістю мого життя, шановне панство.

Помикевичева. За те вас зустріне колись боже­ська нагорода, отче!

О. Румега. Вона мене зустрінула вже тоді, як ви вперше посміхнулися до мене, пані.

Помикевичева. Ви, отче, надто щедрі...

Д з у н ь о. Якщо слова всечеснішого блищать, то лише від блиску краси вашої, пані...

Помикевичева. Я вас подивляю, пане...

Помикевич. Без сумніву, пан Дзуньо заслуговує на всебічний подив, і остає нам побажати йому дальших успіхів в праці для народу, в праці, про якої подробиці я саме хотів з вами, отче, побалакати.

О. Р у м е г а. Я дав вам уже, здається, меценасе, до­кази, що коли ходить про добро народне, я забуваю радо про своє добро і здоров’я.

Помикевич. Я не міг ніколи бути іншої думки, отче! (До Дзуня.) Чи в канцелярії немає нікого!

Дзуньо. Мундантка в суді, меценасе...

Помикевич. Попрошу вас, якш-ш-чо ласка, отче...

О. Р у м е г а. До ваших послуг, меценасе!

Входять у канцелярію. Пауза.

Помикевичева. Ви щось хотіли сказати, пане?

Дзуньо. Під вашим поглядом мерзне кожне моє слово.

Помикевичева. Після всього ви хотіли щось інше в очах моїх бачити?

Дзуньо. Коли б я вірив у неможливе, я б шукав у них пробачення, пані...

Помикевичева. На вашу думку, ви заслуговуєте на нього?

Д з у н ь о. Не я сам — моя любов заслуговує.

П о м и к е в и ч е в а. Ваша любов ходила різними шля­хами...

Дзуньо. А ціль була одна — ви, мріє моя, Міллі!..

Помикевичева. Я хотіла б вам вірити...

Дзуньо.Якщо це бажання зродило ваше серце, я щасливий, Міллі!

Помикевичева. Заздрю вам вашого щастя, Дзуню...

Дзуньо. До твоїх ніг складаю його, Міллі... (Обій­має її.)

Помикевичева. Востаннє — приймаю його, Дзу­ню!..

Цілуються.

Солодкий... Валентино...

Дзуньо. Божеська... Грето Гарбо...

Цілуються. Середущими дверми входить Леся й, побачив­ши це, випускає з рук портфеля.

Дзуньо. Чого вам?

Леся. Дзуню!..

Дзуньо. Ви чому не пішли просто в канцелярію?

Леся. Там зачинені двері...

Помикевичева. Вважайте, що не лишень у кан­целярії зачиняються двері! Пане Дзуню, я краще тим часом перекуску приготовлю!.. (Виходить.)

Дзуньо. Ви хотіли щось сказати?

Леся. Як же ж так... Дзуню?..