Unknown

К о м а п д а н т. Запізно! Нас доля надто міцно спряг­ла, пане Белюх! І якщо зилишились між робітництвом ще такі, що для них ваше слово щось важить, треба покори­стуватись цим сьогодні. За півгодини починається віче. У нас немає часу, пане секретарю!

Белюх. А що було б, якби я сказав собі, що відте­пер, від сьогодні в мене скільки завгодно часу й що від сьогодні я ніщо більше, а тільки Белюх, навіть не секре­тар профспілки! Звичайний собі Белюх!

К о м а и д а и т. Це вам нічого не поможе. Белюх пад- то міцно стиснув нашу руку, і ніщо нас з Белюхом не розчепить.

Пауза.

Белю х. Йду!

К о м а н д а н т. Куди?

Белюх. По сходах — на вулицю.

Командант. А за пас будьте спокійні, свій обов’я­зок. викопаємо.

Белюх виходить.

Командант. Гарячий маємо сьогодні день, пане Лісовський.

Лісовський. Гарячі часи, пане команданте.

Командант. Ті три не призналися?

Лісовський. Вони мусять признатися, папе ко­манданте.

Командент. Це так, тільки, знаєте, кричать дуже. На вулицю чути. Це неприємно. Не можпа інакше?

Лісовський. Я замовив матраци на вікна.

Командант. Вважайте, щоб не згинув котрий.

Л і с о в с ь к и й. Як що трапиться, то комуніст згине, пане команданте.

Пауза.

Командент. Поки що ніяких нових інструкцій не буде, пане Лісовський.

Завіса

Велика зала робітничого дому. Страйкове віче. На сцені за

столом профспілчаиа президія. Говорить Белюх.

Белюх. Так, робітничий народе! У таке цвинтарище праці замінив нашу країну проклятий капітал. Мало цьо­го! У своїй пожерливості він хоче замінити нас у чорних рабів, а ваших жінок і дітей кинути на поталу жахливим злидням. І сьогодні...— сьогодні ми голосно кажемо йому: годі!

Пауза. Трохи оплесків.

Хтось(тонко). Так і сказати: годі!

Белюх. Це ще не все, товариші робочі люди! У той час, коли країна знайшлась у лабетах печуваної кризи, коли цілий народ напружує, всі свої зусилля, щоб ряту­вати від загибелі демократію і державу, панове капіталі­сти видирають у робітника останній шматок хліба з ро­та на те тільки, щоби спровокувати його до вчинків, які вони задушили б у морі робітничої крові, на те тільки, щоб могли згнобити і знищити таким чином не­нависні для них здобутки демократії. Але — ми не дамося спровокувати. Покажемо капіталістам, що тільки ми, ро­бітники, тільки ми, люди праці, маємо почуття громад­ського обов’язку, що тільки ми хочемо добра для держа­ви. І сьогодні...— сьогодні ми кажемо цим панам: годі: Ми не дамося вам спровокувати. Хай живе демократія!

Пауза. Рідкі оплески. Говір пішов по залі.

Голос и.— Тихше там.

— Хай ще побреше трохи! Все одно не втече!

— Тс-с-с-с-с-с!..

— Мовчи там!

— Тс-с-с-с-с-с!..