Unknown

Д і д о к. Заслухався я, панове, ваших слів, і вухам старим моторошно стало. Дарма що пропив свій вік, та не одне розказати б міг. Працював колись у млині Френкелевому дванадцять годин за чотири шістки, і було нас усього сто п’ятнадцять люда, а всі разом розуміли дуже мало. І коли півдоби праці виходило боком, ска­зав Мальчик, був такий, незнайоме слово: страйкуймо. І хоч була жінка, дітей двоє в Мальчика, він пішов до Френкеля і голосно сказав йому незнайоме слово. По­садили Мальчика до арешту, і хоч половина з нас тіль­ки зрозуміла як слід чуже слово, по тижневі дві години праці відпало. Не працював тільки Мальчик, не зароб­ляв ні шістки, і в великій бідності повісила його жінка дітей обоє на вікнах і себе на клямці. Це було велике нещастя для Мальчика, і він плакав. Та не минув мі­сяць, і Мальчик у цегельні за містом роботу дістав, а па другий місяць цеглярі вже теж працювали тільки 10 го­дин на добу, хоч Мальчика знов посадили і Мальчик вкінці таки помер у криміналі. Давно це було, і не пив я ще тоді стільки. А затямив одне: славна річ страйк, і болюче слухати, коли з робітничого страйку насміхаю­ться. Не посміхався в моїх часах ніхто над Мальчиком, панове. Ні, ні!

Є н д р и к. До біса йди, рухло старе, із твоїм Маль­чиком !

К л і м у с ь. Котись, старий, до дверей, бо яєчню зроблю!

Дідок. Я тільки сказати вам оце хотів, якби мо­лодший був, може й наплював би й погою витер — місце отаке...

Зілайчик мазнув старого в бороду, аж той перекинувся.

Хтось. Тс-с-с-с!..

Вепдзонка. Фе, панове! У моєму льокалі! Мар­тине!

Мартин без попі грае вальса «Хвилі Дунаю», і дехто затанцю­вав. Макс підійшов до старого Й наклав кашкета па голову. Старий, витираючи кров, що потекла з рота, поплентавсь па своє місце.      в,

Зілайчик(нерішуче). Заоаглося старому оселед­цеві. Ги-ги!..

Макс підійшов до трійки, постояв, тричі махнув ногою у кріс­ла, і Зілайчик, Єндрик і Клімусь під стіл покотилися. Вальс обірвався.

Вендзонка. Фе, пане Бєлец! У моєму льокалі!..

Макс постояв, оглянув шинок, дмухнув з гармоніки фанта­зійну польку, аж закрутилася зала, й вийшов на вулицю. Єндрик, Зілайчик і Клімусь піднялися, сіли й похмуро до­пили пиво.

Єндрик. Платити!

Ядзя прийняла гроші.

Пам’ятати, голови волячі! Щоб та його полька остання вже була. (До Ядзі.) Все? То й чого?!

Ядзя відійшла, а трійця насунула кашкети на вуха й пода­лась на вулицю. Ядзя наче закам’яніла, та тут і схопилась, насунула на себе хустку й прожогом вибігла їм услід.

Вендзонка. Панно Ядзю! Ну... куди до хо...?

А полька тим часом замінилася у сонливого вальса «Хвилі Дунаю».

Завіса

РОЗПЛАТА

Перед кам’яницею блимає газова ліхтарня. Через кам’яницю широка брама, що веде в осяяне місяцем подвір’я. Тиша, чути лише здалеку свистки паротягів та звідкілясь з-за вікна плач- дитини. Згодом надходить Макс. Йдучи, тихо грає приспі­вуючи:

О, як бим хцял гвязди полічиць па нєбє...

О, як бим хцял раз тильно усціснонць цєбє!..

О, як бим хцял сцьонгионць па зємє облокі,

О, як бим хцял цаловаць тве злоте льокі...

Чиїсь кроки в бігу, Макс спиняється, підбігає задихана Я д з я.

Я д з я. Пане Максе! (Тривожно оглядається.) Ви не стрінули нікого?

М а к с. Кого ж, Ядзю, а?