Unknown

К і п а ш. Ви... бачили щось?

Фраи я. Макс!.. Не буде більше Макса... Пообідав і пішов, щоб не вернутись більше, щоб упасти під нашим вікном з зимним серцем у калюжі крові. Максі.. Я чула крізь сон, ні, я напевне чула, він кликав мене, він стук­нув у вікно, я схопилась з постелі, я вибігла — і він ле­жав!.. Максі! (Пауза.) Пані Кінашева!.. Прийдіть, при- йдіть-таки зараз до мене. Я з кимось бути хочу, я від­разу якось надто сама. Побачите його цілого у крові, а я тим часом думати буду, думати розумом моїм дур­ним, хто зробив це, хто зарізав Макса. І будь шпик який, будь Зілайчик, будь Пілсудський самий — заріжу! Ви­йму з Максової спини ножа й заріжу. Не сьогодні, то завтра, мені двадцять років лише... я буду чекати, й при­йде час — усіх їх, зілайчиків, шпиків і пілсудських за­ріжу... заріжу!.. (Виходить.)

За нею збирається виходити й мати.

Кіпаш. Мамо!.. Вийми з шафи убрання, зимове пальто й подай мені.

М а т и. Хочеш іти?

Кіпаш. Мушу йти. До Бучила запізно бігти. Я — мушу сам піти.

Мати. Влодку! Підеш і повернутись не зможеш. Не стане сил. Влодку!.. Не стане сил.

К і н а ш. Сили мусять знайтися, і мусить бути комі­тет. Сьогодні ж мусить бути комітет. Макса забрали, мо­же, тоді хоч ті залишилися, а не залишились — мусять бути нові...

Мати. Влодку! Загинеш!..

К і н а ш. Не загину — новий комітет буде. Мамо!.. (Намагається встати з постелі, мати подає йому вбран­ня.) Не так, зовсім не так погано, як тобі здається, ма­мо. Якось багато в мене зараз сили, незвичайно багато її. Почуваю, що живу — й радію з цього. А ти, мамо, ти?

Мати. Я теж радію з цього...

Kina m. Побачу, мамо, людей, як живуть і як роб­лять страйк. Я сьогодні дуже міцний. (Хитаючись, ви­ходить.)

Мати підбігає до вікпа й довго дивиться йому вслід.

Завіса

ЙОГО МАНДРІВКА

Вулиця. Ліхтарні ще горять, хоч починається світанок. Непев­ним кроком йде по вулиці К і н а ш. Перед малою кам’янич- кою затримався й задзвонив. Тоді задзвонив удруге, відчини­лись двері, й виглянув дідок.

К і н а ш. До Зозулі...

Дідок(глипнув очима сюди й туди). Ого! Зозуля, сусіда мій дорогий, за гратами. Не чуєте, як за ним по­бивається жінка?

К і н а ш. Забрали, значить...

Дідок. Забрали й скували, дорогий. Троє їх було, до того, поліцаї. А ви?

К і н а ш. Я — так собі. Вибачте.

Пішов далі, а дідок позіхнув.

Дідок. Славна буде сьогодпі погода!

Кінаш увійшов у вуличку між городами, що безами розцвіли. Йому закрутилася голова, він закашлявся, відпочив і, мов п’яний, поплентався далі. Опісля повернув на стежку, що веде до старої дрантливої хатчини. Постукав у вікно.

К і п а ш. Ви? Брись?

Віконце відчинилось, і в ньому з’явився русявий хлоп- ч и п а.

Хлоп ч и н а. Опівночі тата забрали в тюрму й ска­зали йому, що живцем зогниє. Що будемо робити тепер, пане Кінаш?..

Кінаш. Про це ще подумаємо, Юрку... (Вернувся на вулицю і побрів далі, ближче до міста.)