Unknown

На сході небо зашарілося вже. Кінаш ввійшов в одне подвір’я й по крутих залізних сходах ледве викараскався на третій поверх. На четвертий не було потреби лізти. Угорі на ганку стояла непорушна ж і н к а.

Жінка. Вп надто бліді сьогодні, пе трудіться да­ремно. Чоловіка ввечері ще з вулиці забрали. Діти сплять і нічого не знають.

К і н а ш. Вони сплять... сходитиму тихіше...

Хоч обережно сходив, та в одному місці похитнувся й трохи не впав. На гапку четвертого поверху кам’яніла в задумі Ос- тапчукова жінка. Потім пішов з гомінним кашлем по порож­ніх вулицях. Коли вставало сонце, затримався над рікою коло обдряпаного двоповерхового будинку. Пішов по дерев’я­них скрипучих сходах, що вели вздовж стіни на піддашшя, та не стало більше сил. З глухим стогоном сів Кінаш на схо­дах і сидів, поки з вулиці пе підбіг, оглядаючись, М о л е н д а.

М о ленда. Кінаш!

Кінаш. А...

М о л е н д а. Чого це ви тут?

Кінаш. Шукаю вас усіх і — знайшов тебе одного. М о л е н д а. Я не ночував дома, бо довідався — Ос­тапчука забрали.

Кінаш. Зозулю теж і Брися теж.

Моленда. І Макса теж нема?

Кінаш. І Макса теж нема...

Моленда. ІЦо буде? Кінаш, що буде?

Кінаш. З чим це — що буде?

Моленда. ІІу... зі страйком нашим хоч би...

К і її а ш. Погано буде, якщо після першого стусана хапатимуться всі з розпачу за голову, як товариш Мо­ленда, наприклад. Погано буде.

Пауза.

Моленда. Говоріть, Кінаш.

Кінаш. Біжи, Молендо, збуди хоч десятьох, хай уже ті повідомлять товаришів, що комітет, ї х н і й комітет закували в кайдани й кинули за грати. Треба негайно вибрати новий, інакше знов продаватимуть пепееси. Хай братія збереться зараз зранку-таки на оболоні перед тар­таком. Безробітних теж змобілізуйте, можуть у пригоді стати. Біжи, Молендо. Не встигнеш сам — збудиш Бучи­ла, хай поможе. Біжи, Молендо!

Моленда. Іду, та ви, Кінаш, уже додому краще вертайтесь. Нездорові ви дуже.

К і н а ш. Нічого. Покращало сьогодні. Скажи товари­шам — вилизався старий собака й обійстя оглянути зби­рається. Йдемо вперед, товаришу Моленда.

М о л е н д а. Обов’язково вперед, товаришу Кінаш!

(Відходить.)

Кінаш. Обов’язково... (Встав, зійшов два східці ниж­че і, знесилений, знову сів, глухо кашлянув і заздро вди­вився в повнокровне сонце.)

Завіса

СВІТАНОК

У в’язничній келії на поліції. Світає. На причі лежить, тихепь- ко постогнуючи, Ю л ь к о. З-поза стіпи лунає раз у раз пов­ний нестерпної муки крик. Ввійшов поліцай, потягнувся, позіхнув, поглянув і, позіхаючи, вийшов. Крик за стіною перейшов у хрипкий стогін. Лісовський ввійшов у келію та сів па краю причі. Крізь двері заглянув Змора й нері­шуче ввійшов.

Змор а. Ми скінчили вже на сьогодні, пане підко- місаре.

Лісовський. Нічого, як вам відомо, не скінчили. А що вам?

Змора. Голова нестерпно болить, пане підкомісаре. Лісовський. У тих — місця на тілі нема, що бо­ляче не щеміло б; і вони чесно роблять своє до кінця, а ви — ви вже втомилися...

Змора. Вони — будуть мовчати, пане підкомісаре... Лісовський. Коли зрозуміють, що мовчати для них значить замовкнути навіки, тоді говоритимуть, пане Змора. Тоді, може, говоритимуть...