Unknown

ніщо не боліло так. І госте, як паска в мами на велик- день. Л недавно, здається, була ще інша. Не впізнаю я моєї гуки, й мама, мабуть, не впізнає... Л-а! (Пада на причу.) Івась був чемний і слухняний хлопчик. Івась під­мет, Івась — підмет...

Лісове ь к и й (встає). Чорт бери!

Входить Змора.

Змора. Пане підкомісаре. Прийшов якийсь Снідав- ський, учитель гімназії. Каже, Полячка вчив, сьогодні довідався, що арештували, й він уплинути на свого учня хотів. До речі, підпитий цей професор і не з хати, ма­буть, вертається. Та, може, все ж таки дещо вчуємо.

Лісовський. Боюся, що не витягне. Виходить таке, наче починається запалення мозку. Заміцно товкли вчора головою в стіну.

Змора. Я аж очі примкнув, дивитися не міг, на блю­воти чомусь збирало.

Лісовський. Йдіть уже, бо мене тепер збирає.

Змора. З професором як буде, папе підкомісаре?..

Лісовський. Цього професора пустіть і слухайте.

Змора. Буду слухати і як лише почую щось...

Лісовський. Ідіть уже...

Змора виходить, Лісовський поглянув іще раз па Юлька й

вийшов. За хвилину пускають у келію Снідавського.

У нього капелюх па кирбень і розхристана краватка. Непев­ним кроком підходить до причі й сідає на місце Лісовського.

Снідавський А казав ще, казав... Сиди тихо, хлопчино, вчися... молися в трезвися. Я, може, й двійки не дав би, бо в дійсності серце в мене непогане, ні, і ко­ли б ти, малий, зрозуміти зумів, скільки любові в ньому, ти б полюбив мене, ти б, брате, й заплакав наді мною. Слухай ти, як тебе, Юльку, чи що; я не п’яний, я тільки більше сьогодні випив, та не пішло воно в голову, хіба, може, в ноги трохи. Випадково довідався, куди попав ти, й закортіло, потягло до свого учня серед ночі.

10 л ь к о. Темно, темумай, етемои, тетмека...

Снідавський. Ах, не те, чудовий мій, любий. Урочисто присягаю всі двійки тобі подарувати. Всі до одної, Юліане Полячок Не в тому справа. Я тільки до­відався, де ти й за віщо тебе замкнули, а я здогадався, за віщо, мене схопила надія на те, що знайду когось, кого стільки років даремно шукаю. Ти мешкав у Кінаша, ти працював у них; нас, Юльку, ніхто тут не почує,— ти міг, ти мусив бачити жінку, з золотим волоссям, з чорними, як вугіль, очима, що безнадійно всміхається, ніхто, Юльку, в світі, ніхто так неназвано не всміхається. До речі, вона всміхається над ліжком Кінаша, до нього портрет її якимсь чудом попав. Так, це вона. Адже ти зна­єш її, хлопчино. Адже знаєш її, любий мій, милий!..

Юлько. Темно, темумай, етемон, тетмека...

Снідавський. Не глузуй, любий. Хочеш — я пла­катиму, я руки твої цілуватиму, з тюрми вирву, тільки скажи, де вона, Юльку, чи живе й як живе, щоб побігти слідами міг і побачити, хоч раз у житті ще побачити...

Юлько важко застогпав.