Unknown

Лука(підходить до неї, стає в тіні). Не любиш? Варвара. Люблю, але це прийшло, як буря... Крім того, у мене є ще інша любов, Луко.

Лука. Семен?

В а р в а р а. Ти знахабнів, мій хлопче.

Лука. Вибач, але цей град трикутних листів, двічі або й тричі на тиждень, уже п’ятий рік...

Варвара. Ти живеш усього п’ятий тиждень і вже знаєш, від кого і скільки я одержую листів, хоч це листи до запитання. Я твереза людина й не люблю загадок, Луко.

Лука. А ти сама — хіба не загадка? Якою змалку була, такою лишилася й досі: палаючий лід.

Варвара. Я все життя мріяла про вогонь, який роз­палить цей лід. (Взяла його за руку.) Я так хотіла, щоб ти був цим полум’ям, Луко. А тепер — боюся.

Лука. Мене?..

Варвара. Ні, себе. Сьогодні я майже всеньку ніч просиділа над зошитами, читала й — нічого не розуміла. Я знала досі по імені всіх моїх школярів, а тепер, коли виходжу із школи, забуваю навіть, які у кожного з них очі. Це мене принижує в моїх власних очах. Не про таку любов я мріяла, мій друже.

Лука. Оце і є вона, всеспопеляюча, нищівна, як гра­дова туча! (Притулив Варвару до себе.) Я носив її у серці довгі роки, але ти не хотіла цього бачити. Потім ти ви­йшла заміж, а я лишився сам на сам з своїм розпачем. Він погнав мене згодом світами, але й там...

Варвара(перебиває). Я не знаю, що було там у тебе. Я знаю, що мого чоловіка погнала в світи не роз­пач, а любов, і за неї він наклав головою.

Лука. Варваро!.. Хочеш — візьми моє життя. Воно твоє...

Пауза.

Варвара. Ти не зрозумів мене, милий..,

Пролунав далекий і глухий звіриний рев.

(Варвара інстинктивно притулилася до Луки.) Це що?!

Лука. Голос джунглів. У нашому селі ночував манд­рівний звіринець.

Варвара. Мені здалося, що заревло не в селі, а в лі­сі, над Руським ланом.

 

 

Лука. Це був тільки гомін, Варваро.

Варвара. Тяжкий буде сьогоднішній день для вуйка Штефана. На Руському лані колгосп починає сівбу.

Лука. Дідо Штефан всеньку ніч просидів на схід­цях. Найгірше те, що він втрачає віру.

Варвара. Віру? У що?

Пауза.

Л у к а. В життя і в те, що...

Знадвору, з правого боку, вбігав захекана Параска — чо­тирнадцятирічна дівчина з ледве помітними єврейськими ри­сами обличчя. її каштанове, коротко підстрижене волосся різ­ко контрастує з блідим обличчям. В її швидких, неопанованих рухах є ще щось дитяче. Говорить здебільшого скоромовкою і, мабуть, тому обриває часто фразу на півслові. Вона одяг- пепа в згрібну сорочку з коміром і червоною защіпкою, в кептарик і синю збористу спідницю нижче колін. На ногах у неї постоли на пряжку й «капці» — короткі панчохи з гру­бої темно-коричневої овечої вовни. На правій руці вона весь час носить чорну шкіряну рукавицю. Побачивши Варвару в обіймах Луки, Параска зупиняється і похпюплює голову. Те­пер вона говорить, втупивши очі в землю.

Параска. Мамо...

Варвара вислизає з обіймів Луки.

Я привела коня. Отець Юліян просить вибачення, що так пізно, але він їздив сповідати хворого.

Варвара. Спасибі, Параско. Йди скажи панотцеві, що бабка знову просила його зайти.