Unknown

Параска. Ох! Значить, ви також ішли тоді горами й лісами, а кровця капала з вашої руки. Кров, пролита за мене, за мого батька, за...

Знадвору почувся старечіш кашель.

Дідо!.. (Поцілувала рукав його сорочки й вибігла з хати, причому мало не збила з ніг діда Штефана.)

Лука ковзнув очима по своїй руці, подивився вслід Парасці й тихо свиснув. Входить Штефан. Він говорить здебільшого повагом, зважуючи кожне слово; у хвилину збудження відки­дає голову назад і значливо потрушує нею.

Штефан(помітивши Луку, схвильовано). Йдуть... Ідуть...

Лука(злякано). Хто?

НІ т е ф а н. Вони... Сіячі... Колгоспники! Послухай...

Чути далекі, розмірені звуки барабана й тихе, як бриніння бджоли, цигикання скрипки.

На мій грунт, на моє поле йдуть! З музикою йдуть! Як на весілля.

Слухають.

Лука. Так. Ідуть. (Поклав руку на Штефанове пле­че.) Кріпіться, діду.

Штефан.Не під силу мені вже це, Луко. Вигоріло в мені серце.

Лука. Неправда. Воно б’ється тепер у вас сильніше, ніж будь-коли у вашому житті. (Пауза.) Так само, як і у мене.

Штефан(зазирає Луці в очі). Луко, ти вчений, ти у світі бував. Скажи: чого ми ще діждемося з тобою, Луко?

Лука. Я не знаю, діду, чого ми ще діждемося. Я знаю лише, чого я х о ч у діждатись.

Штефан.Вони ж... Вони, старцюги, теж хочуть ді­йти свого... Чуєш, як вигравають! На скрипку... на цимба­лах... та ще й на бубоні, як той Грицько у пісні: «Вгору йде, шумить, бубнить, що в великім щастю...»

Лука. На похороні, діду, теж, буває, грають.

Ш т е ф а н. А я вже не знаю, Луко, кого це ховають... Лука(підходить до дверей, спирається на одвірок і дивиться в далечінь). Ви ще побачите, діду, ви ще по­чуєте. Велика гра тільки починається. 1 не тільки в нашо­му селі...

Обидва слухають.

Штефан.Вже перейшли, мабуть, місток...

Пролунав звіриний рев, голосніший і ближчий, ніж перше.

Лука. Боже! Там, либонь, Варвара!.. Діду! (Озир­нувшись, тихо.) Тоді, в сорок першому році, я встромив у стріху вашої клуні німецький автомат. Він іще там? Штефан.Ти що, здурів? Стріляти у них хочеш? Лука. У них? Тепер? Ні, я ще не збожеволів, діду, хоч, може, й ошалію, коли... Де автомат, діду?

Ш т е ф а н (відійшов від нього на три кроки і, дивля­чись у протилежний бік, тихо каже). Сьогодні хата не моя і клуня не моя. Все, що міг, сховав у землю. Вона єдина вміє мовчати.

Лука(підходить до нього). Діду, у мене дещо смер­тоносне є, але воно дрібного калібру, хіба на вас виста­чить, но більше. Мені автомат потрібен, як повітря. Дай мені його, діду!

Штефан(похмуро). Тільки ввечері його собі вико­паєш, не раніше.

Лука. Ох, чорт! Що ж мені робити?