Unknown

На опасання піднімається о. Ю л і я н — сорокалітній чоловік, вище середнього росту, з худим, блідим, старанно виголеним обличчям, скам’янілі риси якого не виявляють ні смутку, ні радості. Лише зоране зморшками чоло і вдумливі очі говорять про те, що пристрасті не чужі цій людині. Коротко підстри­жене волосся вкрите на скронях сивиною. Рухи о. Юліяна повільні й плавні. Хвилюючись, він виймає з кишені сніжно- білу хусточку й витирає нею чоло. Говорить тихо, але вираз­но. Коли о. Юліян по хоче залишити у свого співрозмовника жодного сумніву щодо своєї думки, він карбує слова з ледве вловимим роздратуванням. Ходить майже нечутною ходою, і, може, тому здається, що він з’являється несподівано й так само несподівано зникає, немов зливаючись з фоном. На ньому стара, але добротна сутана, що лежить, як облита. Він носить чорний, м’який капелюх з горизонтальними крисами, на шиї визирає з-під сутани глухий комір з білою каймою.

О. Юліян. Слава Йсусу Христу!

Лука й Штефан, які не чекали появи о. Юліяна, різко по­вернулися до нього лицем.

Штефан(нерішуче). Слава навіки.

О. Ю л і я н. Я вам не перешкодив?

Лука. Ні.

О. Юліян(до Луки). Параска передала мені прось­бу вашої бабусі...

ПТ т е ф а п. Моя стара замучить вас, отче. Вже сімнад­цять разів за цей місяць сповідали її й причащали, а сьо­годні вона знову занудила світом: «Вмираю,— каже,— приведи панотця». Якесь лихо, а не жінка. Ссе мою кров, наче п’явка, і я не знаю, що мені далі робити! (Стиснув долонями скроні.)

О. Юліян. «Що мені робити...» Протягом однієї хви­лини я вже вдруге чую це питання.

Лука. Вас це дивує, отче?

О. Юліян. Ні, гірше. Мене це бентежить, мій лю­бий. Адже це питання мучить також мене, мучить вдень і вночі, і нема мені від нього спокою.

Лука. Дивно. Я вас вважав більш врівноваженого людиною. Невже пожертви на дзвін перестали напливати?

О. Юліян. Я вірю в те, що незабаром новий дзвін нашої церкви понесе благовіст людям доброї волі.

III т е ф а н (озирається на піч, де лежить баба Олена). Хороше діло зробите, отче. Та чи не краще почекати й по­вісити дзвін аж тоді, як можна буде задзвонити їм па упокій... Тим, що грають. Чуєте?

Пауза.

О. Юлія н. Цей дзвін служитиме людям, Штефане. Він завіщатиме пасамперед радість, а не печаль, для ра- дості-бо і щастя створене людське плем’я, а не для гасап- ня в випарах братньої крові.

Лука(здивовано). Це що, отче? Невже текст для пісні, яку вони там грають?

Музика раптово стихла.

О. Юліян(схиляє голову). Якраз щось урвало її.

Лука. Якось надто раптово... Посередині такту. (Ви­біг на поріг.) А ви, отче, досить оригінальпо розумієте свій пастирський обов’язок.

О. Ю л і я н. Мій обов’язок я розумію так, як розуміє його моє серце. (Приклав руку до грудей.)

Лука. Ваше серце? Досі мені здавалося, що в ньому є аіісцє лише для... Варвари Петрич! Вибачте! (Виходить).

О. Юліян(постояв хвилину з нахмуреними брова­ми, потім підійшов до Штефана й поклав руку на його плече). Хто посіяв стільки злоби в душі вашого унука, Штефане?