Unknown

Варвара. Я хочу вірити, що Лука... має рацію. (Подивилася на годинник. До о. Юліяна.) Дякую крас- 5 но, отче. Коня я запровадила до вашої стайні. (Підхо­дить до дверей своєї кімнати.) Коли ж виявиться, що Лука не має рації, то (кусає губи) прокляття тому, хто скаже тоді слово «милосердя»... (Швидко зникла у своїй І кімнаті, але зараз по тому знову з’явилася на порозі.) Па­раско, іди, серденько, подивися, чи діти встигли поприхо­дити до школи!

Параска. Біжу, матусю! (Вибігла.)

О. Юліян(притулив долоню до чола). Боже -мій, діти... (Іде до виходу.)

Микола. Заспокойтеся, отче. Діти йтимуть зі шко­ли під охороною колгоспної варти.

О. Юліян. Мені здається, що вони повинні би сьо- > годні сидіти по хатах.

Микола(з гнівом). Ні! Вони сьогодні вчитимуться! Життя в Ясничах ітиме також сьогодні своїм радянським звичаєм.

О. Юліян. Ваша воля. Мені здається, що саме ви, І людина, яка так багато страждала, вмієте ціпити люд- | ське життя.

Микола. Не турбуйтеся! Життя, яке заслуговує цієї назви, я завжди зумію оцінити.

О. Юліян. В цьому вся моя надія, пане інженере. І (Вклонився й повагом вийшов.)

М икол а. Луко! Коли питатиме про мене Іван Нег- рич, скажи: я пішов до правління колгоспу. А... докумен­ті ти вже оформили тобі в районі?

Лука. Ще ні! Кажуть: усе ще перевіряємо.

Микола. Цікаво! Я їм казав: твої папери в поряд- «ку. Карантин і так далі... Не кашляєш уже?

Лука. Ні, тату.

Микола. Ну, відпочивай ще трохи, а потім візь­мешся до роботи. Адже ти — мій син. (Схопив Луку в обійми й розцілував, потім потис його руку.)

Лука. Спасибі, дорогий!..

Микола виходить, Лука проводжає його. Федір поклав па стіл пачку газет та пустився й собі йти, коли це з’являється Іван Н е г р и ч, а з ним і Микола.

М и к о л а (взяв Иегрича під руку й проводить до хати).Іване, невже це правда?

Повільними кроками входить Іван Негрич, селянин років за п’ятдесят, проте з чорними що як смола вусами, що їх він залюбки гладить, особливо коли чимось заклопотаний. Під густими бровами сховані великі розумні очі. Поведінка Івана свідчить про те, що він знає собі ціну, дарма що піколи цього не підкреслює. Він майже ніколи не розстається з довгим ції- бухом. Сьогодні Івап одягнений по-святковому: в повнії петек і новий кептар, чисту сорочку з червоною защіпкою. Штапп з сірого вельвету, ноги в постолах і чистеньких онучах. Чор­ний фетровий капелюх закосичений фіалками.

Івап(знімає на порозі капелюх).Правда. (Сів на лаву.)Люди позачинялися в хатах, село неначе вимерло.

Микола, схвильований, ходить по хаті. Лука зійшов з опасан­ня й тихою ходою пішов подвір'ям направо. Микола зупинив­ся перед Федором, що стоїть біля порога, сперши торбу на коліна, і чухається в потилиці.

Микола(до Федора).А як буде сьогодні з пош­тою, Федоре?

Федір(стрепенувся).З поштою? Біжу, лечу! Ви що думаєте, я боюся? Пхе! За небіжечки Австрії, коли я в Албанії в ту війну ще воював, то не таких там у горах левів бачив, і — не тікав. Ото були леви, пес би їм писки лизав! В два, та де, майже в три рази більші, ніж цей. Та де там три! Чотири, абим так жив!..