Unknown

Микола. Іване, Йвасику! Далебі, мені також не­легко. За ці три дні я й восьми годин не спав. Цієї ночі з матківчанами до третьої години сидів, вчив їх протрую­вати заражене зоною насіння. А потім — дивіться... (Зняв із стіни капелюх та, подумавши, назад його пові­сив.) Пусте! (Сів па ослінчик, ляскає себе по колінах.) Я вже також немолодий, Іване. Сьогодні на коні заснув, прокинувся тільки перед порогом стайні, замалим не роз­бив голову об одвірок. Та й серце мені Освєнцім підто­чив, три з половиною роки Біркенау — це не жарти. Про­те, Івасику, якщо те серце б’ється ще, то лише тому, що є йому тепер, старому, для чого битись. Пам’ятаєте, Іва­сику, той ранок, ще за Пілсудського, у дрогобицькій тюр­мі, коли ми вперше дістали до рук брошуру «Що таке колективізація?» *. Ви пам’ятаєте, Негрич, що ви сказали тоді?

Іван(пожвавішавши). Зараз. Це було... в сімна­дцятій камері...

М и к о л а. Коли я вголос прочитав цю брошуру, ви сказали: «Тепер плював я на їх вирок! Хай дають мені вже не три, а тридцять років тюрми,— все одно в Яспи- чах колгосп буде...» Сказали?

І в а н. Сказав.

М икола. А сьогодні, волею ясничан, ви — голова колгоспу, а я, ваш колишній товариш по камері,— секре­тар ясиичанської партійної організації. Я знаю, ви ска­жете мені, що Лученяк нишком продав коня, бо то ніби жінчин, а жінка не в колгоспі. Ви скажете мені, що Куд- рич приховав телятко, що колгосп мусить поки що вруч­ну сіяти, але ж, пробі, Іване, нашому колективові всього шість місяців, і це перша наша весна, це — наше дитин­ство, наші перші кроки... (Захитався, але пересилив сла­бість, вдавано бадьорим кроком підійшов до відра й хильцем випив кухлик води.) Ми ще поживемо з тобою, Іване, і хай мене грім поб’є, якщо наш убогий сьогодні колгосп за рік — за два не дасть країні Героя!..

Іван(повагом натягає капелюх і встає). Мені аж лють бере на вас, Миколо.

Микола. Лють? А бодай ти скис!..

Іван. ІЦо то ніби говорите до мене, як до чужого... (Подивився скоса на образи й знову зняв капелюх та кру­тить його в руках.) Як до якогось... (пригадує) охвістя!..

Микола. Іване! А щоб тебе вовки з’їли!.. (Швидки­ми кроками підійшов до Івана й обняв його. Озирнулися обидва, чи, бува, хтось не бачить, і міцно розцілувалися). і Баба Олена(з-під верети). О господи, господи!.. Іван(тихо). Чуєте? Мій Семенко вдосвіта приїхав з Порт-Артура.

М икола. Та невже? Зовсім?

Іван. Зовсім.

І

М и к о л а. Хай зайде ще сьогодні! Комуніст?

Іван(кивнув головою). Ая!