Unknown

Варвара(подала їй кухлик води). Пийте на здо­ров’я. (До о. Юліяна.) До речі, відтоді, як Штефан з вуйною переселились до нас, така історія трапилася вперше. Не знаю, чим пояснити цей раптовий спалах Штефанової самовпевненості. І ще одне питання мене І турбує: де Параска? В школі її не було... (Підійшла до [ плити, заглянула у горщики.) І вдома також. Обід готував І Штефан.

О. 10 л і я н. Може, налякалася лева й сидить десь • у сусідів?

Варвара. Ні, це не скидається на неї.

О. Юліян. У наш час день для мене не скидається більше на день, а ніч на ніч.

В а р в а р а. А як ви думаете: це добре чи ні?

О. Ю л і я и. Я... не знаю.

Варвара.Невже... не знаете?

О. Юліян(похилив голову). Ось уже три роки я живу думкою про новий дзвін. Його голос вколисував мене до сну, він лунав у моїх вухах наяву, він бадьорив мене у найтяжчі хвилини. Спочатку мені здавалося, що це співає в мені скорботна душа старого дзвона, пере­литого гітлерівцями на гармати, але згодом моє серце повірило, що голосом примарного дзвона говорить зі мною бог. Почався найщасливіший, як мені здалося, період у моєму житті, період, коли власне страждання приносить радість, а біль стає насолодою, бо з них на­роджується велич твоєї душі. Та сьогодні, коли я почув цей страшний звіриний рев, щось у моїх грудях надломи­лося, стихло. Так стихає надтріснутий дзвін.

Варвара. Вам принаймні допомагає в таких ви­падках молитва. (Сіла на ослінчику, обняла руками ко­ліна й схилила голову.)

О. Юлі я н. Коли я вперше побачив потрощену до­лоню Параски, мені хотілося цілувати цю спотворену дитячу руку, бо в моїх очах ці її рани були ранами Ісу- са, ранами, з яких сльозить любов, всеобіймаюча любов, що входить у плоть і кров людини, стає полум’ям її ду­ші й зорею серця. Ця любов, і лише вона, була моєю подругою в золотому тумані останніх років.

Варвара на коротку мить підняла голову.

На гнів, на ненависть до тих, які завдали дитині цю рану, в моєму серці місця не знайшлося. І от сьогодні вранці я вперше відчув її палючий смак. Я пробував молитися, але навіть молитва звучить сьогодні в моїх устах як гімн ненависті.

Варвара. І ви вважаєте, що саме так? Що це можливе?

О. Юліян. Що саме?

Варвара(з вдаваним спокоєм). Ну, ця раптова метаморфоза, чи як її там,— коли любов, раптова і силь­на, як буря, так само раптово поступається місцем... не­нависті?

О. Юліян(тихо). Я думаю, що ненависть, як і лю­бов, народжується довго, але, раз народившись, вона схоплюється, як буря. Тільки... чому ви питаєте мене про це?

Варвара(швидко підвелася з місця). Оце і вся ваша відповідь?