Unknown

Може, варто пригадати, хто в нашому селі ще перед вій­ною, ще перед першим приходом Червоної Армії, усла­вився як рицар темної ночі? Хто... (З очей Варвари про­читав, що хтось стоїть на порозі.)

Семен. Говори далі, Луко.

Пауза.

Л у к а. Хто косив сусідську молоду кукурудзу, хто підпалював чуже сіно, хто крав курей?..

Семен. Брешеш, Штефанів унуку!

Пауза.

Микола (схвильований). Це що?

Лука. Вдар у стіл — ножиці обізвуться.

Семен. Я сказав: брешеш, Штефанів унуку! Я ні­коли пі в кого й нічого не крав. Так, я двічі палив Штефанове сіно. Так, я скосив раз у нього молоду ку­курудзу. Але це робили також інші, бо і іншим в’ївся в печінку твій дідо. Ти багато чого сам знаєш. Коли мій вуйко Василь їхав на заробітки до Америки, Штефан позичив йому сто доларів, а вексель дав йому підписати на дві­сті. Минув усього рік, і Штефан купив Василеву землю на ліцитації '. Василиха прокляла твого діда й зниділа, лягла у труну, але від цього Василева земля не переста­ла родити, та не для Василихи вже і не для нас, Негри- чів, а для Штефана. Мені було тоді всього сімнадцять ⁵³

років, і мої груди не могли вмістити такої кривди. А ку­рей я не крав, і нічого не крав, як немає й не було ха­ламидників у роді Негричів. Крали, і не тільки крали, Штефанові полигачі, ті, що вийшли з його дуківської школи.

Лука(потемнів від гніву). Ти... про кого це?

Варвара. Годі!

Пауза.

Микола. Починається...

Семен. Вибачайте, та кров моя — не вода. І так уже зсушила мене сьогодні зла година, а цей іще — додав серця...

Микола. Знову щось сталося?

Семен. Досить і того, що сталося сьогодні вранці. Хтось хоче зірвати сівбу. Хтось, кому немиле життя.

Лука. Лев?

Семен. Ні, гірше. Лева доведеться пристрелити, ли­ше згнітивши серце.

Лука. А людину — з легким серцем? Кого-кого, а тебе я розумію, Семене...

Варвара. Луко, годі!

Микола. Як півні! Далебі, як півні. Наче одного дерева яблука.

Варвара. Одному з вас доведеться вийти. Луко, Семеп наш гість.

Лука. Ти маєш рацію, Варваро. (Швидко виходить надвір.)

Микола. От горе! (Дивиться на стінний годинник.) Скоро вирушимо в дорогу. До заходу сонця мусимо бути над Ведмежим плесом. Де батько?

Семен. Він сказав, що прийде по вас.

М и кола. Тим часом я трохи перепочину. А з Лу­кою ти даремно заївся. Сам бачиш, він приїхав звідти з хворою душею. Може, його радніше жалкувати треба. Крім того, він здібний музикант.

Семен. Боюся, що ми з вами, товаришу інженере, не вилікуємо цієї його хвороби.

Варвара стиснула Семена 'за руку.

Микола. Гм... (Мугикаючи, пішов у свою кімнату.)

Пауза.

Варвара. Ти забуваєш, що Лука — його єдиний сип.

С е м е н. Я хотів би про це забути.