Unknown

Варвара. Чому ж ти в такому разі їхав сюди? Чому повернувся на моє горе?

Пауза.

Лука. Заради рідної землі, заради тебе. Але земля вже, бачу, не та, тому, мабуть, що не моя вона і не наша, і ти — також не та, дарма що люблю тебе навіть такою.

Варвара(схилила голову на його плече, очі її спрямовані в простір). Якби мені хтось всесильний ска­зав: «Умри, і тоді твій Лука стане таким, яким ти хо­чеш його любити»,— я б з рукою на серці відповіла: «Га­разд. Я згодна».

Лука поривчасто обняв її п поцілував.

І я вірю, що ти будеш таким.

Пауза.

Лука. А якщо віра твоя виявиться сліпою? Що бу­де тоді?

Варвара. Я не знаю, що буде тоді. Я знаю лише, що є речі, яких я прощати не вмію нікому й ніколи: брехні та зрадництва.

Пауза.

Лука. Так... (Підійшов до фісгармонії й тихо заграв лейтмотив з опери д’Альбера «Долина»).

Варвара сперлася спиною па одвірок і не спускає з Лукп

очей.

(Не піднімаючи голови від фісгармонії.) Семенові також не простиш?

Варвара. Якщо це виявиться правдою, не прощу. Тільки чому ти ие сказав цього своєму батькові?

Лука. Дуже просто. (З іронією.) Він, як людина винятково принципова, передав би справу в руки вла­стей, а я цього не хочу.

Варвара. Чому?

Лука. У мене немає прямих доказів, а хто ж пові­рить слову людини, на яку навіть рідний батько дивить­ся спідлоба? Я не кажу вже про те, як глупо було б за­риватися сьогодні з родом Негричів, з родом «застріль­ників колгоспного руху в селі Ясничі»... Це могло б, чо­го доброго, скінчитися тим, що на лаву обвинувачених посадили б не його, а мене, «повернення».

В а р в а р а. Ти певен цього?

Лука. Майже.

Пауза.

Варвара. Мені тепер ясно: один із вас напевно розквитається...

Лука(схопився з місця, підійшов до Варвари і об­няв її). Ти могла б ... могла б коли-небудь повірити, що це зробив я? Варваро... (Обціловує її лице.)

Варвара опустила руки, заплющила очі, стиснула губи у стри­муваному плачі і похитала головою.

Варвара. Ні! Мені здається, я не мала б сили по­вірити в це, милий...

Воші й незчулися, як на порозі з’явився Микола з наголо- вачем і віжками в руках. Побачивши їх, він крякнув, Лука й Варвара відсахнулись одне від одного. Мугикаючи свою пісню, Микола повісив паголовач, капелюх і куртку, підійшов до фісгармонії й опустив з грюком її віко.

Микола. Обідали?

Варвара. Ні.

Микола. То давайте пообідаємо!

Пауза. Варвара ставить на стіл миски, ложки й два горщики, потім кладе в тарілку кулеші й наливає молоко.

Варвара. І як же там? Лева не спіймали? Микола. Ні. Він подався за Кичеру, у Чорний бір. Сьогодні ввечері робимо облаву. Над Ведмежим плесом. Ті, циркачі, кажуть, нібито він звик пити на смерканні воду. (Сідає до столу.)

Варвара. Сідай, Луко! (Несе миску з їжею бабі Олені.)

Микола. Це давно у вас?

Лука. Тату...

Микола(перебиває). Я не тебе питаю!

Пауза.

Варвара. Ні, недавно. Лука приїхав всього п’ять тижнів тому.

Микола наспівує.

М икола. Роман?

Варвара мовчить.

Лука. Ні. Більше.