Unknown

(Закусила губу.) Так. (Пауза.) Я тебе слухаю. Де він?

Параска(підійшла до неї впритул, звела на неї очі і раптово відвернулася цілим корпусом. Варвара взяла її за кисть здорової руки. В цій позі відбувається діалог). Пішов у село, сказав: «Зараз принду». (Пауза.) Сьогодні ранком, мамо, коли я побачила, що він іде в ліс, я жахну­лася й побігла за ним. Я гукала, кричала, але він не зу­пинився. Він ішов так швидко, що в мене затамувало по­дих. За потоком він зник у мене з очей. Мені стало лячно, але ноги несли мене самі далі. Потім я побачила його. Він сидів на пні, затулив руками очі й сумно похитував голо­вою. Я знала: він... (звела очі на Варвару) думав про те­бе... Тільки про тебе. (Притулила щоку до Варвариної ру­ки.) Я назбирала квітів і сіла біля нього на землі. Тільки тоді він мене помітив. Ми довго мовчали. Потім він поці­лував мене в голову й сказав: «Іди додому».

Але я не пішла, мені здавалося, що я не повинна лишати його самого. Десь недалеко заревів лев, і мені знову стало лячно. Та потім, коли Лука почав говорити, мені стало ще лячніше...

Пауза.

Варвара. Говори, я уважно слухаю тебе, донечко.

Параска. Мамо... Це, либонь, страшна річ — убива­ти людину, та ще коли вона не сподівається цього?

Варвара(схвильовано). Я не розумію тебе, Па­раско!..

Параска. Тим краще. (Схилила голову на груди.) Чому твоя рука тремтить, мамо? Вибач, це я тебе так стривожила.

Варвара. Ні, не ти...

Параска. Мені навіть цього лева жалко було б уби­ти. Змалку він мучився за гратами, великий лев у малій клітці, а тепер, коли він на волі, його левине горе стало, мабуть, ще важчим, бо сьогодні кожна жива істота — його смертний ворог, і навколо нього не пустиня, а пуст­ка, і з неї визирає тільки смерть.

Варвара. А все ж таки його доведеться вбити, щоб могли жити інші.

Параска(зітхнула). Ти, як завжди, маєш рацію, мамо. Його доведеться вбити, як убивають вовка. Але... але скажи, мамо, кому були на заваді мій батько — ста­рий килимар, моя мати, мій брат?..

Варвара(повернула Параску лицем до себе). Ти чого це... раптом згадала?

Пауза.

Параска. Мамо, скажи, ти, мабуть, знаєш, ти по­винна знати... Хто наслав на нас тоді поліцаїв? Хто? Я, клянусь, нікому не скажу. Адже їх уже жодна сила не воскресить. Я хочу лише знати, мамо, чи ж можу з спо­кійним серцем дивиться йому у вічі!

Варвара. Кому?!

Пауза.

Параска. Тому, хто приніс мене сюди з лісу.

Варвара(відштовхнула її). Ти про Семена?

Пауза.

Параска(не піднімаючи голови, говорить крізь сльози). Я не можу, мамо, не вірити Луці. (Обняла Вар­варі/ й притулилася до неї.)