Unknown

Варвара. Адже ж... мені він цього не говорив.

Параска. Мені він також не сказав би цього, якби... Семен Негрич не повернувся в село.

Варвара. Чому ж він думає, що це зробив Негрич?

Параска. Опівночі, коли Лука виводив нас із села, під лісом перестріла нас якась людина. Лука пізнав у ній Семена, що повертався з далекої косовиці. Він єдиний нас тоді бачив.

Варвара. Так. І Лука досі мовчав про це.

Параска. Я ж тобі, мамо, сказала...

Варвара. Ти мені дуже мало сказала, Параско. Бу­демо сподіватися, що більше скаже нам... час... і сам... Лука!

Входить Лука.

Параска. Мамо...

Варвара. Візьми собі обідати і йди до моєї кім­нати.

Лука мовчки стоїть на порозі. Параска з мискою і шматком

хліба виходить надвір.

Лука. Що це значить?

Варвара. Цс значить, що я хочу поговорити з тобою віч-на-віч.

Лука. Вона — сказала тобі?

Варвара. Так, вона — виручила тебе.

Лука. Адже ти все одно не повірила б мені.

Варвара. Чому?

Лука. Тому, що ти не хотіла б повірити. За ті роки, за цей час, як мене не було тут, ти навчилася дивитися на світ очима Негричів.

Варвара. Знову... ревність?

Лука. Ні, щось більше,— ненависть. (Підійшов до Варвари і взяв її руку.) Не тебе я, звичайно, мав па думці, а те, що густим лісом виросло між памп за остан­ні роки,— хащею, крізь яку я бачу лише скорботну тінь давньої Варвари.

Варвара. Але ж ця «тінь» вийшла тобі назустріч з добрим словом і щирим серцем, Луко.

Л у к а. То було вчора.

Пауза.

Лука. Якщо я почну служити твоїм новим богам, так?

Варвара. Не богам — людям, Луко.

Лука. Ах, людям! Можна знати яким?

Варвара. Твоєму батькові...

Лука. ...Негричам, які палили дідове сіно і в тем­пу піч тероризували його пострілами у вікно.

Варвара. І Негричам, і Урбановичам, і всім тим, хто споконвіку любив цю землю і хто тільки сьогодні має право сказати про неї «моя».

Лука. І ти...

Варвара(перебиває). І я! В роки моєї юності, про які ти говориш з таким розчуленням, я блукала в тумані, як Параска в ту криваву для неї піч. Данило по­дав мені руку і попровадив мене за собою. Не минуло й півроку, як попровадили його, і він не повернувся більше до мене. Коли Микола розповів мені про його мучени­цьку смерть за колючими дротами Освенціма, коли він розповів мені про мільйони таких самих смертей, коли я, нарешті, побачила дещо й своїми власними очима, я зрозуміла, що фашизм — це смерть; а я люблю життя й хочу йти за тими, хто смертю смерть поправ і створе­ним для життя дарував життя та навчив боротися за нього і в ім’я його. А ти... На милий біг, хто ти? (Припа­ла до його плеча).

Лука. В моїх жилах тече кров Петричів. Непокір­лива, горда і — неповторна.