Unknown

Помикевич. Дайте руку! Ви — дуже, дуже здіб­на людина.

Дзуньо. Ну, про це щойно переконаємось.

Помикевич. Ви вкра... тобто заховали ще щось?

Дзуньо. Дорогий мій меценасе! Скільки разів ви у вічових і святочних промовах кидали слова, що мов ві­тер: «Молодь—надія нації, її квіт та майбутнє!» Я слу­хав, і сльози ставали мені в очах. Я почував тоді якесь невимовне щастя, щастя молодості, щастя днів, коли ці­лий світ наче твій і коли ніщо тобі не опреться...

Помикевич(поглядає на касу). Так... так... щи­ра правда, щира...

Дзуньо. Ви говорили ще за наш бідний народ і кров’ю свого серця закликали його до невпинної бороть- ²⁸

би за добробут, за гроші, за багатство. Яким вогнем па­лахкотіли тоді ваші очі!..

П о м и к е в и ч. Так, так — пригадую собі...

Дзуньо. І я пригадую собі, пригадую слова, що їх ви наче вогнем випалили в наших серцях: «Для нації, для неньки рідної усе, для пеї й батько не батько, для неї гріх пе гріх!» Це були слова...

Помикевич. І мимо цього — у посли не довелося попасти...

Дзуньо. Це були слова... Мецепасе, ви повинні бу­ли стати послом.

Помикевич. Я те саме гадав, та що ж! Брак на­ціональної солідарності...

Дзуньо. Мецепасе! Ви станете послом!..

Помикевич. Коли? За ч-ч-чотири роки? До того часу бог знає, що буде із соймом. І тільки подумати, що ніхто із родини Помикевичів досі пе був послом...

Дзуньо. Першим стане меценас Помикевич...

Помикевич. Пан посол доктор Поми... Жартуєте, пане товаришу! Дозвольте, це справжнє фатум бути па дев’ятнадцять вибраних двадцятим на листі. Так, це тіль­ки фатум!..

Дзуньо. Ну, не зовсім. Не забули ви, хто дев’ят­надцятий на листі?

Помикевич. Сам же не дає про себе забути, поч-ч-чвара ч-ч-чортова! Того і чекай, знов принесе його чорт сьогодні до Львова...

Дзуньо. Хай тільки принесе! Меценасику дорогий, ми його цим разом живцем гам! — та й проковтнемо.

Помикевич. Я маю охоту радше за двері його викинути.

Дзуньо. Ще прийде па те час. А поки що...

Помикевич. Маєте якийсь план?

Дзуньо. Не від сьогодні маю план. Поки що ви му­сите зректися Лесі.

Помикевич. Заради кого ж, дозвольте? Лесі?..

Дзуньо. Заради отця Румеги, мецепасе, заради по­сольського мандата...

Помикевич. Може б, ви — якийсь менше геніаль­ний план...

Дзуньо. Мецепасе!

Пауза.

ПомикевнчСпригноблено). Говоріть!

Д з у н ь о. Я довідався від доктора Рудзінського, що зі здоров’ям отця Румегп зовсім навіть погано. Ще дві- три атакп — й жовчове каміння розідре печінку.

Помикевич. А-а це довго ш-ч-ч-че може тривати?

Д з у н ь о. Три і чотири роки, хоч його посольський мандат опинився куди раніше у ваших руках.