Unknown

Помикевич. Ці-цікава думка. То що ж, ви його отруїти задумали?

Дзуньо. Ні, меценасику. Це ви тільки врешті-решт заповіта йому напишете.

Помикевич. Дозвольте, як йому писати його,

ч-чорт його знає. Уже два місяці своїми проектами за­мучує.

Дзуньо. Отець Румега зможе залишити дім своїй бездітній дружині, а фільварок, ліс і сорок гектарів наф­тових теренів запише, наче добрий цар із казки, малій сирітці Лесі...

Помикевич. Це... це був би гарпий вчинок. Про те навіть писали б у газетах. Неабияка уява у вас, пане товаришу.

Дзуньо. Уява? гадаєте? Які вн нездогадливі, меце- пасе... (Пауза.) Меценасе...

Помикевич. Ні, ніколи!! Ніколи!

Дзуньо. Навіть за ціну мандата?

Пауза.

Помикевич. Навіть...

Дзуньо. Навіть не подумали як слід, бачите, на­віть за контрактик не подумали...

Помикевич. Вона ж... вона...

Дзуньо. Не буде цілий вік бідувати. Сімдесят зло­тих місячної платні й від вас деколп панчохи чп білля, це признаєте самі.

Помикевич. Ч-ч-чорт який! А вам самим, вам що тут належиться?

Дзуньо. Поки що лишень дрібка вашої вдячності, меценасе.

Помикевич. А опісля — вам її вдячності забаг­неться?

Дзуньо. Браво, меценасе! Ваш мозок ще по-моло­дечому працює. Дійсно,— якщо справа вдасться, подумаю поважно про Лесю.

Помпкевпч. А якщо справа пе вдасться?..

Д з у н ь о. Тоді будете далі купувати їй панхочи, а у вдячній народній пам’яті житимете тільки як середньої міри адвокат і бувший голова «Нашої школи» з таємни­чого 1921 року.

Помикевич. Тоді ш-ч-чо ж мені остає робити?

Д з у н ь о. Стати на якийсь час мефістом, що оплу­тує товстеньку собі жертву. Ви гадаєте, що отець Руме- га задля вас чи задля своїх шляхетних проектів захо­дить сюди?

Помикевич. Ви думаєте...

Д з у н ь о. Я певнпй цього, меценасе...

Помикевич. В нього ж дружина до ч-ч-ч...

Д з у н ь о. А в вас її, меценасе, немає?..

Помикевич. Моя — не рахується зо мною... не рахується...

Входить Помикевичева.

Помнкевичева. Можна знати, з чим це меценас не рахується? Добрий день, пане Дзуню!

Д з у н ь о. Цілую ручки!

Помикевич. Це я — про злі язики...

Помикевичева. А ти, як звичайно, повірив...

Д з у н ь о. Будьте, пані добродійко, спокійні, це той раз про меценаса, начебто йому у відповідний мент бракувало підприємливості, відваги й посвяти. Гадаю, меценасе, ви й тепер докажете, що це тільки зви­чайний наклеп наших ворогів. Іду ще в суд, вибачте, панство!

Помикевичева. До побачення, пане Дзуню...

Д з у н ь о. Не питай, чого в мене заплакані очі... (Виходить.)